Життя без прикрасВона дістала сигарети й закурила.
— Слухай, родиченьку, — повела далі Лариса, випускаючи дим. — Хто ти й із чим приїхав, не знаю. Вирішиш залишитися, її доглядати — допоможу, скільки зможу. Але якщо так, побавитися, краще зараз іди. Їй потрясінь і без тебе доволі.
Костянтин присів поруч. Цій жінці, відчував він, можна було довіритися.
— Костянтин Вербицький, — відрекомендувався він. — І ніякий я їй не родич. Я… — Він затнувся, добираючи слова. — Її син відібрав у мене все. А потім послав сюди, у цей будинок, щоб я згинув. Він вважав, що тут порожньо. Що мати померла.
Лариса довго дивилася на нього, не кажучи ні слова. Потім похитала головою.
— Отже, Русланчик… А я думала, зайнята людина, забув. Виходить, живцем матір поховав. Гаденя. — Вона загасила сигарету. — Ну а ти? Що робити збираєшся?
— Не знаю, — зізнався він. — Покинути її не можу. І залишатися, обманювати…
— Та ти не обманюй, — перебила Лариса. — Побудь із нею. Ти для неї зараз Русланчик, ну й нехай. Може, тим тільки й тримається, що дочекалася його. З рештою потім розберемося.
У грубуватих словах фельдшерки Костянтин знайшов ту просту логіку, якої йому бракувало. Не треба було вигадувати складний план і без кінця мучитися докорами сумління. Можна було жити день за днем і доглядати стару хвору жінку.
— Будинок треба до ладу довести, — сказав він так, ніби цим остаточно визначив, що робитиме. — Тільки інструментів немає.
— По інструмент до Степановича, — кивнула Лариса. — Майстер на всі руки. Був, принаймні. Тепер більше до чарки майстер, але інструмент добрий зберіг. Ходімо, познайомлю вас.
Вона повела його селом, упевнено чвакаючи чоботами по багнюці. Костянтин ішов слідом. При денному світлі все мало ще сумніший вигляд, проте дорогою траплялися люди: віталися з Ларисою й зацікавлено розглядали її супутника.
Будинок Степановича був старий, не кращий за будинок Тамари Василівни. Усередині пахло квашеною капустою й перегаром. Маленький, зморщений господар із хитрими очима сидів біля столу, перед пляшкою самогону.
— Степановичу, справа до тебе, — почала Лариса без передмов. — Знайомся, Костянтин. Племінник Тамари Василівни, приїхав доглядати. Будинок їй підлатати хоче, інструмент потрібен.
— Племінник? — Старий недовірливо примружився. — Не чув про такого. Син є, знаю, у місті сидить. Ірод, рідну матір забув.
— А цей хороший, — урвала його Лариса. — Допомагати приїхав. То даси інструмент? Не задарма, звісно.
Костянтин зрозумів натяк і вийняв останні зім’яті купюри. Побачивши гроші, Степанович пожвавішав.
— Ну, коли з повагою… — пробурмотів він, забираючи їх. — У мене інструмент добрячий, ще від діда. Пилка є, сокира, рубанок — бери все. Тільки й ти мені допоможи, друже. Ґанок прогнив геть. Полагодиш?
— Полагоджу, — пообіцяв Костянтин і кивнув.
День, що почався з турбот про виживання, став робочим. Назад до Тамари Василівни він ніс оберемок інструментів; їхня знайома вага повертала йому відчуття життя. Він залишався інженером, умів будувати. Нехай тепер замість хмарочосів належало лагодити старий дах — перед ним була справжня, зрозуміла справа.
Біля вікна Тамара Василівна поралася з плетивом. Під миготливими спицями виходив кривуватий, недоладний візерунок, але вона була так захоплена ним, що навіть не підвела голови, почувши Костянтина.
— Куди ходив, синку?
— У справах, мамо.
Він сам здивувався своїй відповіді: слово «мамо» вимовилося без зусиль, наче інакше й не можна було її назвати. Залишивши принесені інструменти біля печі, Костянтин узяв сокиру й подався надвір рубати дрова.
За роботою він зігрівся. Сокира опускалася на поліна, а злість на Руслана потроху відступала; слідом за нею слабшали відчай і жаль до себе. Лихі думки ще поверталися, але робота проганяла їх, не давала знову цілком віддатися ні образі, ні розпачу. Треба було рубати дрова, треба було зігріти будинок. У цій справі мета була зрозуміла, і Костянтин дедалі міцніше тримався за неї. Йому хотілося зробити це житло безпечним, захистити його від холоду. Тут належало жити йому самому й старій жінці, яка назвала його сином.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.