Життя без прикрас
— Іро, не перебивай, вислухай. Потрібна маленька камера, щоб зображення на телефон надходило. Купи, сховай у вітальні й сьогодні ж їдь із квартири. На два тижні. До санаторію в передгір’ї я вже купила путівку. Нічого зараз не питай. Зроби, як я кажу.
До відпустки лишалося кілька днів. Був четвер, пів на сьому вечора; я стояла біля каси супермаркету з батоном, кефіром і пачкою макаронів. Попереду літня жінка відраховувала дріб’язок.
— Мамо, що з тобою? Навіщо камера, який іще санаторій? Я лише з понеділка у відпустці. Хотіла вдома побути, шпалери на кухні переклеїти, виспатися нарешті.
— Вдома тобі залишатися не треба. — Мамин голос звучав незнайомо: жодної живої інтонації, наче диктор зачитував зведення. — Їдь сьогодні. Камеру сховай так, щоб усю вітальню було видно: диван, стінку, вікно. І нікому не дзвони. Ні своїм ментам, ні подругам. Ти зрозуміла?
— Мамо, у тебе дах поїхав.
Пауза. Жінка переді мною нарешті зібрала решту, і касирка подивилася вже на мене.
— Дівчино, вам пакет?
Я відмовилася порухом голови.
— Може, й поїхав, — озвалася мама. — Однаково послухайся. Я хоч раз за все життя просила тебе про щось? Не просила. Тепер прошу. Зроби, Іро. Побачиш — зрозумієш сама.
Зв’язок обірвався. Я тримала кефір і думала: ну от, приїхали. Мамі шістдесят шість, із травня сама на дачі. Спека, тиск, сусідки, в яких самі серіали про екстрасенсів. Довели. Треба забрати її звідти, показати лікареві.
А вчинила я так, як вона звеліла: купила камеру, сховала у вітальні й того ж вечора поїхала.
Днів за п’ять у застосунку на телефоні я побачила чоловіка. Він стояв у нашій вітальні. Три роки на той час я вважала його померлим: стояла біля труни, отримала свідоцтво про смерть, потім страховку. Наша донька носила йому на цвинтар квіти — щороку в травні та в його день народження.
Він зняв кепку, витер долонею обличчя й повернувся до об’єктива. Я навіть скрикнути не змогла. Соня сиділа поруч на санаторному ліжку, смикала мене за рукав.
— Мамо, що з тобою? Мамо!
Я намагалася їй відповісти. Рот відкривався, але голосу не було.
Мені тридцять дев’ять, звуть мене Ірина. Я майор поліції, з дванадцятьма роками оперативної роботи за плечима. Останні три роки служила інспекторкою у справах неповнолітніх, у підрозділі. З оперативної роботи мене прибрали через чоловіка, Володимира. А коли ми познайомилися, я ще була оперкою й не сумнівалася, що бачу людей наскрізь.
Познайомилися ми на обшуку. У двадцять сім років, старшою лейтенанткою, я приїхала з групою до будівельної фірми: затримували директора, який щось нахімічив із субпідрядниками. Володимир до керівництва не належав, працював менеджером із продажу. Сидів у кутку спільного офісу, пив каву й спостерігав за мною. Біла сорочка, ослаблена краватка. Ми виносили документи коробками, а він нікуди не поспішав.
— Ви так спину зіпсуєте, — сказав він, коли я знову пройшла повз. — Коробку інакше тримати треба. До тридцяти занапастите.
— Я при виконанні.
— При виконанні вам навіть кави запропонувати не можна? А коли закінчите — можна.
Із цього й почалося. Красенем його не назвеш, зате впевненості вистачало на будь-якого співрозмовника. Касирка, дорожній поліцейський, моя мама — за хвилину розмови вже кивали. Він любив покласти людині руку на плече: «Слухай, я тобі зараз скажу, як буде». І йому вірили.
Повірила і я. На допитах мені вистачало трьох слів, щоб упіймати брехню, а тут слухала й кивала.
— Іро, я хлопець простий. Мати в мене в іншому місті, починав із нуля. Ти в мене одна, усе інше — робота.
А я вірила.
— Я тобі таке життя збудую, що про свою поліцію забудеш, — обіцяв Володимир.
Я й на це кивала, хоча службу кидати не збиралася. За рік ми одружилися. У нас народилася донька Соня.
На весіллі мама поправляла мені фату в туалеті ресторану. Раїса Василівна тоді ще завідувала складом на м’ясокомбінаті.
— Придивись до нього. Гладенький він. Я на складі тридцять років провела, таких наскрізь бачу. У гладенького неодмінно недовага.
— Мамо, ну яка ще недовага? Ти про що взагалі?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.