Життя без прикрасМене це зачепило. У мами склад, мішки, а вона береться судити про людей. Виявилося, розуміла вона більше за всю нашу контору разом узяту. Тільки дійшло до мене це через одинадцять років — біля магазинної каси, з кефіром у руці.
Володимир швидко перестав бути простим менеджером. Спочатку заступник, потім партнер, а через чотири роки після весілля — власна фірма «ДімРесурс», яку він відкрив із приятелем Славою Бойком. Вони взялися за справжній будинок на шістнадцять поверхів. Околиця, поле, автобусне кільце — і житловий комплекс «Липовий горизонт».
Уздовж траси з’явилися рекламні щити: на балконі щаслива родина, за нею захід сонця. «Твоє сонце тут». Проїжджаючи повз, Соня радісно вигукувала:
— Татів будинок! Татів будинок!
Ми ж залишалися в моїй бабусиній трикімнатці в панельному будинку. Я оселилася там у двадцять років, коли вступила до професійної школи. У тій самій квартирі була вітальня, яку потім показувала камера.
— Потерпи, це тимчасово, — казав Володимир. — Закінчимо «Липовий горизонт», візьму тобі дві квартири на самому верху. З’єднаю — пентхаус буде. Вийдеш на терасу, майоре, усе місто твоє під тобою.
Капітанкою я тоді була. «Майор» він казав авансом.
Спершу я вважала, що він багато працює. Тепер уже не знаю. О сьомій годині їхав, об одинадцятій повертався. Суботи — будівництво, неділі — розрахунки зі Славою. Я не втручалася: сама цілодобово пропадала на службі. То обшук, то труп, то малоліток із ножем — цим була зайнята я. На кухні ми сходилися, як двоє змінників, і передавали одне одному Соню, мов чергування. Мені здавалося, родина так і влаштована: дорослі гарують, а між ними дитина.
На п’ятому році шлюбу будинок доріс до десятого поверху. Тоді Володимир і взявся за нашу вітальню.
— Скільки можна в бабиній халупі? Хоч зал до ладу приведу.
Три тижні він проводив там вечори, усе робив сам. Прибрав старий паркет, залив стяжку, настелив дорогущий німецький ламінат — щоб ногам тепло було. Зібрав стінку на всю стіну, з підсвічуванням і нішами, поставив диван. Я пишалася: чоловік не білоручка, кельму тримати вміє. Тепер знаю, навіщо йому знадобилися ці три тижні наодинці з вітальнею. Тоді бачила лише зроблений ремонт.
Через пів року будівництво завмерло. Спочатку це було тихо: більше не поверталися крани, зникли робітники.
— Банк із траншем зволікає, — пояснював Володимир. — Це пауза. Перезимуємо.
Потім тиша скінчилася. Біля офісу зібралися 152 родини. Одні продали квартири в старих п’ятиповерхівках, інші взяли іпотеку, вклали гроші, відкладені для дітей. Натомість їм дісталися десять поверхів бетону посеред поля, біля кінцевої автобусної зупинки. Плакати, заяви до прокуратури. Люди приходили навіть до мене у відділ.
— Ви ж дружина Олійника? Де наші гроші?
Вдома я повторювала чоловікові їхнє запитання. Він звично клав долоню мені на плече.
— Слухай, я тобі зараз скажу, як буде. Слава з підрядниками напартачив, а я витягую. Кошти на рахунках, їх заарештували. Розблокуємо — добудуємо. Не лізь, майоре, ти на будівництві не розумієшся.
На будівництві я й справді не розумілася. Моя робота була з трупами. Тут я покладалася на чоловіка.
У березні Славу Бойка заарештували за шахрайство в особливо великих розмірах. Про це мені сказав Мишко Журба, однокурсник, який служив у відділі боротьби з економічними злочинами. Підійшов і заговорив неголосно:
— Іро, Бойка закрили. Твого поки залишили в спокої, наступного тижня повістка буде. Знаєш, де гроші?
— На рахунках. Під арештом.
Він подивився так, ніби я щойно взялася доводити йому, що Земля пласка.
— Іро, із дев’яноста мільйонів на рахунках двісті тисяч. Решти немає ніде.
Повістка прийшла на четвер. У суботу Володимир вирушив рибалити з Вадиком, виконробом із їхнього об’єкта. Нічого незвичного: з ранньої весни вони разом їздили на водосховище, виходили на човні. Я навіть зраділа — провітриться перед допитом, а то нерви в нього зовсім здали.
Він поцілував Соню.
— Надвечір буду. Не кисни, майоре, з усім розберемося.
Увечері замість нього подзвонив Вадик. Репетував так, що слова я розібрала не відразу.
— Хвиля… Човен… Він підвівся, снасть розмотати хотів! Нас перекинуло!
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.