Життя без прикрасВадик давав свідчення з човна, плакав, показував на воду.
— Ось тут… Тут я його відпустив…
Нещасний випадок. Через пів року суд визнав Володимира померлим: для зниклих за обставин, що загрожували життю, передбачено шість місяців. Мені видали свідоцтво про смерть.
Похорон улаштували з порожньою труною. Лідія Григорівна наполягла:
— Могила має бути. Щоб було куди прийти.
Дев’ятирічна Соня спитала мене на цвинтарі:
— Мамо, тато там?
— Ні, зайчику. Він у воді. Тут його ім’я.
Вона поклала квіти до імені.
Прийшло людей тридцять: працівники «ДімРесурсу», які ще не порозбігалися, Лідія Григорівна із сестрами, Вадик. Біля самої труни, у чорній куртці, з червоними очима, він знову розповідав мені:
— Я тримав його, Іро, за руку тримав. Вислизнув. Від крижаної води пальці не слухалися.
Притиснувшись до мене в обіймах, він заливав сльозами моє плече. Я втішала його — вдова втішала людину, яка випливла. А через сім місяців після того випадку на воді Вадик купив будинок в іншому місті. Я подумала: вибрався чоловік, молодець, мабуть, оформив кредит. Після дванадцяти років оперативної роботи мені вистачило цього «мабуть».
Мама трималася осторонь і не плакала. З-під темної хустки дивилася на людей: на Вадика, на Лідію Григорівну, на мене. Коли труну опускали, підійшла, взяла землі, трохи потримала в стиснутій руці й кинула вниз. Потім нахилилася до мого вуха.
— Іро, порожній ящик ховають. Запам’ятай цей день.
Я почула лише те, що тіла не знайшли. Так і думала: знову мама зі своїм складом. Усе сприймала буквально.
За поминальним столом свекруха, одягнена в усе чорне, підійшла до мене й заговорила привселюдно:
— Через тебе все, менте в спідниці, ти його довела! З його боку — трупи тобі додому, з твого — самі докори йому. Від тебе він у воду пішов, знай!
Я промовчала. Не відповідати: вона мати, сина втратила. Так пояснювала собі й того дня, і наступні три роки. Увесь цей час дозволяла їй говорити.
Через два тижні після похорону за мене взялися свої — викликали на внутрішню перевірку. Охайний майор Ярош приніс теку, розклав папери й чемно почав розпитувати:
— Про схему чоловіка вам було відомо? Про виведення коштів? Де ви перебували в ці дати? І чому за рік до того, що сталося, на ваш спільний рахунок надходили гроші від «ДімРесурсу» з позначкою «повернення позики»?
Ні про яку позику я не знала. Спільного рахунку взагалі не перевіряла: туди надходила зарплата, звідти йшли платежі за машину. Чоловік іноді казав:
— Переказав тобі на картку, купи собі щось.
Я купувала.
— Ірино Микитівно, — продовжував Ярош, — за нашими відомостями, за два місяці до смерті ваш чоловік вивів із фірми готівкою близько чотирнадцяти мільйонів. Їх не знайшли. Єдина спадкоємиця — ви. Розумієте, який це має вигляд?
Розуміла. Сама разів сто сиділа по той бік столу.
Доказів проти мене не виявилося, звільняти не стали. Від оперативної роботи, однак, усунули «тимчасово, до з’ясування» — перевели інспекторкою у справах неповнолітніх. Неблагополучні сім’ї, підлітки на обліку, п’яні мамаші, підвали. Після дванадцяти років оперативної роботи я обходила квартири й зазирала в холодильники: чи є дітям що поїсти. Не сперечалася. Тоді я взагалі не сперечалася, ходила як контужена.
Потім з’ясувалося, що за рік до всього Володимир застрахував життя на півтора мільйона. Виплату призначив Софії. Три місяці страхова перевіряла й зволікала, нарешті переказала гроші. Я відкрила вклад на ім’я доньки. Ні копійки звідти не взяла: не могла. Здавалося, гроші дістали з дна й від них пахне мулом.
Зате особисті кредити чоловіка залишилися цілком живими: два споживчі й борг за кредиткою, понад мільйон. Банки пояснили:
— Від спадщини можна відмовитися цілком. Якщо приймаєте — приймаєте разом із боргами.
Квартира до спадщини не належала, бабусина, моя ще до шлюбу. Володимир у ній тільки ламінат поклав. Але його половина машини, гараж, ділянка — це було спільне. Я прийняла спадщину й три роки розраховувалася з банками з майорської зарплати та маминої пенсії.
Мама продала міську однокімнатну квартиру, перебралася на дачу назовсім.
— Мені там повітря, тобі — гроші.
Усі виручені гроші віддала мені. Коли я почала відмовлятися, поклала переді мною пачку.
— Іро, зі складом не сперечайся.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.