
Мене звати Микола Петрович Громов, мені 56 років. Я працюю єгерем вже одинадцять років. Одинадцять зим, одинадцять весен. Майже чотири тисячі світанків над лісом, який я знаю краще, ніж лінії на власних долонях.

До цього було інше життя, зовсім інше. Двадцять два роки я носив погони слідчого в особливо важливих справах. Починав ще за Союзу, молодим лейтенантом. Потім місто, обласне управління. Розкривав вбивства, коли інші розводили руками. Мав подяки, медалі, повагу колег. Думав, служу закону. Думав, роблю світ чистішим.
А потім трапилася справа Харитонова. Навіть зараз, через стільки років, у мене зводить вилиці, коли згадую. Був такий підприємець у нашому місті — Харитонов Вадим Сергійович. З «нових», з тих, що в 90-ті піднялися на чому попало. Торгові центри, автосалони, зв'язки в адміністрації. І була у нього страшна звичка. Любив він зовсім юних дівчат. Ламав долі.
Одна з них не витримала. 19 років, студентка першого курсу. Крокувала з дев'ятого поверху гуртожитку. Залишила записку. У записці ім'я Харитонова і такі подробиці, від яких у мене, битого слідака, руки тряслися. Я порушив справу, зібрав докази. Знайшов ще трьох постраждалих, які погодилися давати свідчення. Все було залізобетонно. Стаття, термін, справедливість.
А потім мене викликав до себе генерал. Не переказуватиму ту розмову. Скажу тільки, що вийшов я з кабінету з чітким розумінням: справу закриють. Харитонов — спонсор потрібних людей. Друг потрібних сімей. Недоторканний.
Так і сталося. Справу перекваліфікували, потім і зовсім припинили за відсутністю складу злочину. Крайнім зробили охоронця Харитонова. Тихого чоловіка, колишнього десантника, у якого дружина хворіла і двоє дітей. Нібито це він дівчинку довів. Нібито чіплявся. Нещасний навіть не зрозумів, що відбувається, коли йому дали вісім років суворого режиму. Я бачив його очі в залі суду. Досі бачу.
Того вечора я напився вперше за п'ятнадцять років. Прийшов додому, сів на кухні і пив, поки пляшка не спорожніла. Дружина... Колишня дружина. Дивилася на мене з порога і мовчала. Ми на той час вже жили як сусіди. Вона давно хотіла іншого життя, інших грошей, іншого чоловіка. Такого, як Харитонов, напевно. Через місяць вона подала на розлучення. Я не став сперечатися. Рапорт на звільнення написав у той же день, що підписав папери про розлучення. Вислуга дозволяла. 22 роки. Підполковник. Пенсія невелика, але на хліб вистачить. Продав квартиру, купив старий УАЗ і поїхав.
Спочатку сам не знав куди. Просто подалі від людей. Від їхньої брехні, їхніх грошей, їхніх гнилих душ. Ліс прийняв мене не відразу. Першу зиму я мало не помер. Від холоду, від дурості, від невміння. Але вижив. Влаштувався єгерем у заказник. Тут саме шукали людину на дальній кордон, куди ніхто не хотів їхати. Три дні шляху від найближчого селища. Зв'язок тільки по рації, та й той через раз. Електрика від генератора. Вода зі струмка. Рай.
Перші роки я просто мовчав. Розмовляв тільки з Угрюмом. Це мій пес. Західна лайка. Сірий з чорним. Розумний як людина, тільки чесніший. Я його цуценям забрав у якихось живодерів, яких затримав на третій рік служби. Вони його хотіли втопити. Мовляв, бракований — не гавкає. А він і справді не гавкає. Гарчить тільки, коли чує небезпеку. Зате слід бере так, що будь-яка шукач позаздрить.
Поступово я почав відтавати. Не душею. Душа, напевно, так і залишилася мерзлою в деяких місцях. Але злість пішла. Та чорна, липка злість на весь світ, яка палила мене зсередини перші роки. Ліс її витягнув, забрав собі, розчинив у нескінченності боліт і ялинників.
Тут я навчився заново дихати. Прокидатися не від будильника, а від світла. Засинати не від втоми, а від чесно прожитого дня. Моя хата, дві кімнати, грубка-голландка, ґанок з видом на розпадок стали мені ріднішими за будь-яку міську квартиру. Запах березових дров, смолистий дух кедрача, терпка гіркота брусничного листа в чаї — ось мої радощі. Прості. Справжні.
Щоранку я обхожу територію. Взимку на лижах, влітку пішки або на човні по Чижапці. Перевіряю годівниці, солонці, стежу за браконьєрами — цих, на жаль, менше не стає. Веду облік звіра, пишу звіти, виходжу по рації в контору. Іноді приймаю мисливців, легальних, з ліцензіями. Показую угіддя, стежу, щоб не порушували. Робота не курна, але й непроста. Ліс помилок не пробачає.
У мене є ще кілька заїмок на території. Мисливські хатинки, розкидані по лісу на відстані денного переходу одна від одної. Базова, де я живу постійно, і три дальні, для обходів. Найдальша — на Гнилому озері, майже біля кордону Заказника. Туди я вибираюся два-три рази на рік, перевірити, чи не розвалилася. Там глухомань така, що навіть браконьєри не потикаються. Трясовина навколо, стежки знаю тільки я.
Я думав, що бачив у цьому житті все. Несправедливість, зраду, людську підлість у найгидкіших її проявах. А потім — тишу, спокій, спокуту працею і самотністю. Думав, що знайшов свій берег, що доживу тут до кінця, і ліс прийме мої кістки так само спокійно, як приймає опале листя. Але те, що сталося минулої осені, змінило все.
Жовтень того року видався теплим, бабине літо затягнулося, комар ще не зник, а вранці тумани стояли такі, що за три кроки нічого не видно. Я саме збирався на дальній обхід, перевірити заїмку на Гнилому озері перед зимою. Угрюм крутився під ногами, тицявся носом у рюкзак, просився зі мною. Він завжди чує, коли я надовго йду. Взяв його, звичайно. Без нього в лісі як без рук.
Йшли два дні. Першу ніч провели в проміжній заїмці на Кривому струмку. Все гаразд, тільки дах трохи просів, треба буде навесні підлатати. Другу ніч я планував вже на Гнилому. Поспішав. Хотів завидна дійти, поки туман не накрив.
До озера вийшли під вечір. Сонце вже сідало за ялинник, фарбувало воду в темне золото. Тихо було. Ні вітерця, ні птаха. Тільки комарі дзвеніли над вухом — останні цього року. І тут Угрюм встав. Він ніколи не гавкає, я говорив. Але коли чує людину, завмирає, шерсть дибки, і дивиться. Ось так він і стояв, дивлячись на заїмку.
Я простежив за його поглядом і сам завмер. З труби йшов дим. Тоненька сіра цівка, майже непомітна на тлі вечірнього неба. Хтось топив піч. У моїй хаті, до якої від найближчого житла сімдесят кілометрів через болото.
Перша думка — браконьєри. Забралися, наволоч. Думають, що тут їх ніхто не знайде. Але це ми зараз подивимося. Я зняв з плеча карабін. «Тигр», напівавтомат. Під патрон 7.62. Надійна машинка, не раз виручала. Відклацнув запобіжник. Знаком наказав Угрюму триматися поруч. Пішли в обхід, через ялинник, щоб вийти до хати з тилу.
Підібрався до вікна. Скло каламутне, брудне, але розгледіти можна. Те, що я побачив, змусило мене завмерти.
За столом сиділи дві жінки. Одна, старша, років сорока з гаком, широкоплеча, з короткою стрижкою. Навіть через брудне скло я розгледів татуювання на руках. Сині, тюремні. Вона щось говорила, низько нахилившись до співрозмовниці. Друга — зовсім молода, дівчинка майже, бліда, з темними колами під очима. Вона куталася в якесь ганчір'я і дрібно тремтіла, чи то від холоду, чи то від страху. Обидві були одягнені в сірі роби. Казенні, м'яті. Тюремні.
Втікачки. З етапу чи з колонії — яка різниця? Кримінальниці-втікачки в моїй заїмці за 70 кілометрів від найближчого житла. Що вони тут роблять? Як взагалі сюди дісталися? Через гнилі трясовини, де я сам проходжу насилу, знаючи кожну купину?
Думати було ніколи. Інструкція чітко каже: при виявленні втікачів — затримати, повідомити по рації, дочекатися наряду. Ніякої самодіяльності. Вони можуть бути озброєні, небезпечні, непередбачувані.
Я обійшов хату, став біля дверей. Глибокий вдих. Угрюм поруч, напружений як струна. Ногою вибив двері і ступив усередину, піднявши карабін.
— Не рухатися! Руки тримати на виду!
Молода скрикнула, зреагувала перелякано. Старша — інакше. Повільно підняла руки долонями вперед і подивилася на мене впритул, без страху, з якоюсь важкою, втомленою приреченістю.
— Спокійно, батьку. — Голос у неї був хрипкий, низький, прокурений. — Ми не озброєні. Можеш перевірити.
— Роти закрили! — Я не опускав ствол. — На підлогу, обличчям вниз, обидві!
Молода схлипнула, почала сповзати по стіні. Видно було, що вона ледве тримається на ногах. Старша не поворухнулася.
— Чуєш, єгерю... Ти ж єгер, так? Ми тобі нічого поганого не зробили. Двері відчинені були, там вогкість, замок підгнив. Їжу твою не чіпали, тільки піч розтопили. Дівчинка зовсім погана, розумієш? Їй тепло потрібне. — Вона похитала головою. Повільно. Втомлено. — Можеш стріляти. Можеш наряд викликати. Але спочатку вислухай. Десять хвилин. Потім роби, що хочеш.
Я дивився на неї поверх прицілу. Татуйовані пальці, жилаві руки, шрам на вилиці. Такі зазвичай не просять. Такі або б'ються, або тікають. Я тільки зараз розгледів обличчя другої. Господи. Зовсім дитина. Двадцять, може, двадцять два. Великі очі, запалі щоки. Волосся тьмяне, злипле. І погляд зацькованого звірятка, яке знає, що бігти нікуди.
Щось тьохнуло у мене всередині. Щось, про що я думав, що воно давно померло.
— Десять хвилин, — сказав я, не опускаючи карабін. — Говори.
Старша трохи прикрила очі — чи то від полегшення, чи то збираючись з думками. І заговорила.
— Стріляй, батьку, або вислухай. Третього не дано.
Ці слова вона сказала пізніше, коли я вже дослухав до кінця. Коли все всередині мене перевернулося. Коли я зрозумів, що ці десять хвилин змінять усе моє подальше життя. Але про це пізніше.
Я стояв біля дверей. Піч потріскувала, кидаючи червонуваті відблиски на дерев'яні стіни. Пахло димом, вогкістю і чимось ще. Кислим, хворобливим. Так пахне людина в гарячці. Молода сповзла на лавку, обхопила себе руками і дивилася в підлогу. Тремтіла дрібним тремтінням. Це була не гра. Ця дівчинка була хвора. Серйозно хвора.
Старша, та, що з татуюваннями, стояла навпроти як і раніше з піднятими руками. Спокійна, як скеля. Тільки очі живі, чіпкі, стежать за кожним моїм рухом.
— Говори, — повторив я. — Час пішов.
Вона повільно опустила руки. Я смикнув стволом:
— Не балуй.
— Не буду. — Вона сіла на табурет біля печі, поклала долоні на коліна, так, щоб я бачив. — Мене звати Віра. Це Аліна. Ми з ІК-7. Була така колонія за 120 кілометрів звідси. «Сімка». Може, чув?
Чув. Жіноча виправна колонія. Суворий режим. Начальником там, якщо пам'ять не зраджує, був якийсь Курганов. «Міцний господарник», як писали в районній газеті.
— Чув, — буркнув я. — Далі.
Віра потерла обличчя долонями. У тьмяному світлі печі її татуювання здавалися майже чорними. Куполи на пальцях. Хрести. Троянда на тильній стороні долоні. Серйозний набір. Не шпана підзаборна.
— Я на зоні шостий рік. Стаття 105, частина 1. Вбивство. — Вона говорила рівно, без емоцій, як протокол зачитувала. — Він бив мою дочку. Два роки бив. А вона терпіла, бо боялася. А потім він її вагітну вдарив, і вона дитину втратила. На сьомому місяці. — Вона замовкла. Я бачив, як напружилися жовна на її вилицях. — Я його знайшла і вбила. Молотком. Не шкодую. Жодного дня не шкодувала. Дочка зараз в іншому місті. Заміжня за нормальною людиною.
Я мовчав. Такі історії я чув не раз. Іноді від підозрюваних, іноді від потерпілих. Грань між ними часто виявлялася тоншою за волосину.
— А дівчинка? — кивнув я на Аліну.
— Аліна на зоні півтора року. Стаття 159. Шахрайство у великому розмірі. — Віра гірко посміхнулася. — Працювала бухгалтером у фірмі. Начальник крав, потім злякався перевірки і все повісив на неї. Вона навіть не зрозуміла, що відбувається, коли її закривали. 22 роки. Ні судимостей, ні приводів. Першоходка.
Молода Аліна підняла голову. Очі у неї були запалені, червоні. Губи потріскалися.
— Я нічого не крала, — прошепотіла вона. — Я взагалі... я просто папери підписувала, які він давав. Не читала навіть.
— Їй впаяли п'ятірку, — продовжила Віра. — Відправили до нас на «сімку». І ось тут починається найцікавіше, батьку. Те, заради чого ми болотами три доби йшли. — Вона подалася вперед. Голос став тихішим, жорсткішим. — Начальник колонії, Курганов Ігор Семенович. Чув про такого? Поважна людина, депутат районний, зв'язки до самої столиці, всім відав.
Я трохи опустив карабін. Не тому, що повірив, а тому що втомився тримати у висячому положенні.
— Не части. По порядку.
Віра кивнула.
— По порядку так по порядку. Курганов два роки тому придумав собі розвагу. Бізнес, можна сказати. Називається «сафарі». — Вона вимовила це слово так, ніби виплюнула щось гидке. — Приїжджають багаті люди. З-за кордону навіть. Платять шалені гроші і отримують розвагу.
— Яку розвагу?
— Полювання, батьку. Полювання на людей.
Я мовчав. Піч потріскувала. Угрюм біля моїх ніг тихо загарчав — відчув мою напругу.
— Курганов відбирає ув'язнених. Молодих, здорових, красивих. Каже їм: є шанс на УДЗ, на роботу на об'єкті. Підписують папери, їх вивозять у ліс, а там... — Віра ковтнула. Вперше я побачив, як здригнувся її голос. — Там їх випускають у ліс. Дають пів години фори, а потім виїжджають мисливці з рушницями, з собаками, з тепловізорами. І починається полювання.
— Брешеш.
— Хотіла б.
— У тебе є докази?
— Ні. Тільки ось це. — Вона задерла рукав роби. На передпліччі свіжий шрам, рваний, рожевий. — Куля. Два місяці тому. Я була в тій партії. Сім осіб нас випустили. Повернулися двоє. Інших... — Вона махнула рукою. — «Нещасний випадок на лісоповалі». Так у документах написано.
— Непогано. — Віра обернулася до Аліни. — Потерпи ще трохи. — І знову до мене: — Я вижила. Відлежалася в санчастині. Думала, все, пронесло. А потім прийшли за Аліною.
— За нею?
— За нею. Тільки не на полювання. Для неї Курганов придумав іншу розвагу.
Віра встала. Я підняв карабін.
— Сядь!
— Подивися на неї, єгерю. Красива дівчинка, правда? Молода. Інтелігентна. Незіпсована. Такі у Курганова на особливому рахунку. Для особливих клієнтів. — Мене пересмикнуло. — Не на полювання, — продовжувала Віра. — На втіхи. Є такі, яким стріляти нецікаво. Їм інше подавай. Дівчину привозять, одурманюють чимось і... — Вона не договорила.
— У Курганова все схоплено. І прокурор районний у долі, і поліція, і експерт. Кінців не знайдеш.
Я мовчав. У роті пересохло.
— За Аліною прийшли три дні тому. Вночі. Я почула, як її виводять. Зрозуміла — все. Не повернеться. І зробила те, що зробила.
— Що ти зробила?
Віра вишкірилася. Недобре так. По-вовчому.
— Конвоїра вирубала. Підручними засобами. Забрала дівчинку, і ми пішли через діру в периметрі. Є там одне місце, я давно його пригледіла. На всякий випадок.
— Як ви сюди дісталися?
— Йшли. Три доби. Спочатку дорогою, потім лісом, потім болотами. Аліна ледве трималася. У неї температура піднялася під сорок. Ми не знали, куди йдемо. Просто подалі від «сімки». Знайшли цю хату випадково. Думали, відлежимося, а потім... А потім — не знаю. — Вона сіла назад на табурет. Втомилася. Важко. Вперше я побачив, як згорбилися її плечі. — Ось така історія, батьку. Тепер ти знаєш. Можеш викликати своїх.
Я стояв і думав. Історія була дикою. Маячнею. Полювання на людей, VIP-клієнти, продажний начальник колонії. Таке буває в поганих книжках. Не в житті. Але я був слідчим 22 роки. Я бачив речі й гірші. І я навчився відчувати, коли людина бреше, а коли говорить правду. Віра не брехала.
— Припустимо, — повільно промовив я. — Припустимо, я тобі повірю. Припустимо. Ви втікачки-ув'язнені. Державний розшук вже оголошено, напевно. Я зобов'язаний повідомити. Статут є статут.
— Статут, — повторила Віра. — Закон. Порядок. Знайомі слова. — Вона підняла на мене очі. — Ти ось на мене дивишся і бачиш кримінальницю, вбивцю, татуювання, шрами, зеківські замашки. А я на тебе дивлюся і бачу людину, яка потрапила в цю глушину не від хорошого життя. Яка знає, що закон і справедливість — це різні речі.
Я здригнувся. Вона влучила точно.
— Не твоє діло.
— Не моє, — погодилася вона. — Але ти послухай, батьку. Якщо ти зараз викличеш наряд, нас заберуть. Тільки не в ізолятор. Курганов про це подбає. Його люди нас зустрінуть раніше, ніж ми доїдемо до міста. «Спроба втечі». «Застрелені при затриманні». У нього все схоплено, розумієш? Все.
— Так не буває.
— Буває. Ти ж сам знаєш. Буває.
Я знав. Харитонов. Той охоронець з очима побитого собаки. Вісім років суворого режиму за чужі гріхи. Буває. Ще й як буває.
— І що ти пропонуєш?
— Нічого не пропоную. Я просто прошу: дай нам піти. Не бачив нас, не знаєш нічого. Ми самі куди-небудь...
Тому що зовні, дуже далеко, на межі чутності, пролунав звук. Мотор. Кілька моторів. Угрюм схопився, наїжачився. Я метнувся до вікна. По розпадку з боку просіки рухалися вогні. Фари. Три... Ні. Чотири машини. Або снігоболотоходи. Такі тут тільки у військових бувають. Або...
— Це не поліція. — Голос Віри за спиною став глухим, сів. — Це його люди. Курганова. У них тепловізори, у них зброя, і у них наказ.
— Який наказ?
— Свідків не залишати.
Я обернувся. Віра стояла, стиснувши кулаки. В її очах не було страху, тільки холодна рішучість. Аліна поруч з нею виглядала як тінь, як привид.
— Стріляй, батьку, — сказала Віра. — Або вислухай. Третього не дано. Тільки тепер вже часу на розмови немає. Тепер або ти з нами, або ми виходимо і здаємося. Тоді хоч тебе не чіпатимуть. Можливо.
Вогні наближалися. До заїмки залишалося хвилин десять, не більше. Я стояв посеред своєї хати з карабіном у руках і дивився на двох жінок у тюремних робах. На ту, що вбила мучителя своєї дочки. На ту, яку готували в жертву чиїмось брудним забавам. Закон говорив одне, совість — інше.
Я згадав очі того охоронця в залі суду. Згадав Харитонова, який так і не відповів за свої справи. Згадав генерала, який запропонував мені не лізти в політику. Чому пішов у ліс... Рішення прийшло саме, ніби й не було ніякого вибору.
— У льох, — сказав я. — Обидві. Живо. Там люк під лавкою. Сидіти тихо, як миші, щоб не почули. Не висовуватися.
Віра дивилася на мене кілька секунд, потім кивнула.
— Спасибі, батьку.
— Поки нема за що. Ворушіться.
Вони зникли в льосі. Я засунув лавку, накидав зверху якесь ганчір'я. Потім підійшов до печі і кинув всередину свою рацію. Пластик зашипів, затріщав, зайнявся полум'ям. Шляху назад більше не було.
Через десять хвилин у двері постукали. Ввічливо так, акуратно, як у гості прийшли.
— Господарю! Є хто живий?
Я відчинив. На ґанку стояли троє. Міцні, у камуфляжі, при зброї. Обличчя спокійні, ділові. Професіонали.
— Вечір добрий, — сказав старший. Високий, сивий, з холодними риб'ячими очима. — Єгер, чи що? Ми з мисливського господарства, перевіряємо сигнал. Кажуть, тут втікачі можуть бути. Дві баби з «сімки». Не бачив?
— Не бачив. — Я знизав плечима. — Я тут три дні не був, обхід роблю. Тільки прийшов, піч холодна була.
Сивий оглянув мене уважно, вивчаючи. Потім перевів погляд на Угрюма, який стояв поруч зі мною і тихо гарчав.
— Собачка у тебе нервова. Чужих не любить.
— Ясно. — Він помовчав. — Ну, якщо побачиш чого, свисни. Ось частота. — Простягнув папірець. — Нагорода буде.
— Зрозумів, свисну.
Вони пішли до своїх машин. Але сивий вже біля всюдихода обернувся:
— Двері. Два розміри. Жіночі.
Я бачив, як він нахмурився.
— Ми ще повернемося, батьку, — сказав він неголосно. — Перевіримо краще. Місця тут глухі. Мало що.
Всюдиходи заревіли і пішли в темряву. Я стояв на ґанку і дивився їм услід. Серце билося рівно. Дивно. Я думав, що буду боятися. А страху не було. Була тільки ясність. Не для розмов.
Коли гул моторів стих вдалині, я ще кілька хвилин стояв на ґанку, вслухаючись у темряву. Ліс мовчав. Навіть вітер улігся, наче причаївся разом зі мною. Угрюм тицьнувся носом у мою долоню. Я машинально потріпав його по загривку.
— Вляпалися ми, брате, — сказав я тихо. — По самі вуха вляпалися.
Він подивився на мене знизу вгору. У собачих очах — тільки відданість і готовність йти за мною хоч у вогонь, хоч у воду. От би люди так вміли.
Я повернувся в хату, засунув засув. Відсунув лавку, відкинув кришку льоху.
— Вилазьте. Пішли вони.
Першою з'явилася Віра. Вибралася спритно, по-котячому, роззирнулася. Потім простягнула руку вниз. У льосі було сиро і холодно, Аліну колотило ще сильніше.
— Надовго пішли? — запитала Віра.
— Ні. Повернуться. Старший сліди помітив.
Віра вилаялася крізь зуби. Коротко, зло.
— Значить, до ранку, може, раніше?
— Може.
Я підкинув дров у піч. Аліну посадив ближче до вогню, накинув на плечі свою ковдру. Стару, верблюжу, ще з армійських часів. Вона вдячно кивнула, зуби цокотіли так, що говорити не могла. Віра сіла навпроти мене, по інший бік печі. Мовчала, чекала. Розуміла, що зараз слово за мною.
А я сидів і думав. Дивне це почуття, коли життя ставить тебе перед вибором, якого ти не просив. Ти одинадцять років втікав від таких виборів. Одинадцять років ховався в лісі, переконуючи себе, що це не втеча, а мудрість. Що людина має право на спокій. Що я своє відвоював, відслужив, відстраждав, і тепер можу просто жити. Тихо, непомітно, в ладу з совістю. А совість, виявляється, нікуди не поділася. Зачаїлася. Чекала свого часу. І дочекалася.
Я дивився на вогонь і думав про того сивого з риб'ячими очима. Професіонал, відразу видно. Такі не відступають. Такі риють до кінця, поки не знайдуть. А якщо знайдуть? Віра правильно сказала. Свідків не залишать. Ні їх, ні мене.
Можна було ще відіграти назад. Вийти до них вранці, сказати: «Помилився, старий дурень, вони в льосі ховалися, я не знав». Здати жінок, отримати свою нагороду, повернутися до колишнього життя. Тільки ось яка штука. Я спробував уявити, як це зроблю, і не зміг. Фізично не зміг. Ніби всередині щось стало поперек, як кістка в горлі.
Харитонов. Знову він, чорт би його забрав. Стільки років минуло, а ніяк не відпускає. Тоді я промовчав, підкорився системі, проковтнув своє безсилля, пішов у відставку. Переконав себе, що нічого не міг зробити, що одна людина проти машини — це навіть не бій, це самогубство. А потім 11 років прокидався ночами і бачив очі того охоронця. Невинної людини, яку я не захистив.
Зараз переді мною сиділи ще двоє. Теж невинних — по-своєму, по-людськи. Віра вбила мерзоту, яка заслуговувала смерті. Аліна взагалі ні в чому не винна, просто опинилася не в тому місці, не в той час. І якщо я їх здам, вони помруть. Це я розумів чітко, без усіляких ілюзій. Курганов своїх жертв не відпускає, надто багато вони знають.
То що ж, знову промовчати? Знову підкоритися? Знову переконати себе, що нічого не міг зробити? Ні, годі.
— Віро, — сказав я.
Вона підняла голову.
— Слухай мене уважно. Я зараз скажу дещо, і ти не перебивай. Потім питання. Це ти вже зрозуміла. Але і залишатися тут не можна. До ранку вони повернуться з підкріпленням, прочешуть все навколо. У них техніка, тепловізори, люди. У мене карабін, собака і дві напівдохлі втікачки на шиї. Розклад не на нашу користь.
— Я не напівдохла, — хрипко заперечила Віра.
— Ти ні. А дівчинка твоя — так, подивися на неї.
Ми обидва подивилися на Аліну. Вона привалилася до стіни. Дихала важко, зі свистом. Губи сухі й потріскані. Щоки горять. Навіть звідси видно.
— Скільки вона так протягне? — запитав я.
— Не знаю. День, два. Їй антибіотики потрібні. І тепло, і спокій.
— Антибіотиків у мене немає. Тепла і спокою теж не передбачається. — Я помовчав. — Але є інший варіант. Кілометрах за двадцять звідси живе один чоловік. Давній знайомий. Ми з ним не друзі, м'яко кажучи. Але у нього є аптечка і є зв'язки. Якщо домовитися, може допомогти.
— А якщо не домовитися?
— Тоді буде погано. Але вибору у нас немає. Тут залишатися не можна. А дівчинка без ліків не дійде до безпечного місця.
Віра дивилася на мене довго. Потім запитала:
— Чому ти це робиш?
Я знизав плечима.
— Не знаю. Може, совість прокинулася. Може, просто втомився осторонь стояти.
— Тебе вб'ють через нас. Ти розумієш?
— Розумію. Але краще так, ніж потім до кінця життя в дзеркало дивитися не могти.
Вона кивнула. Повільно, серйозно.
— Я тебе не забуду, єгерю. Чим би це не скінчилося, не забуду.
— Микола, — сказав я. — Микола Петрович. Давай по-людськи.
— Микола Петрович... — Вона трохи посміхнулася. Перший раз за весь час. — А я Віра Сергіївна. Будемо знайомі.
Виходити вирішили за годину, коли Аліна трохи зігріється. Я поки зібрав усе необхідне. Патрони, ніж, ліхтарик, мотузку, запас їжі на пару днів. Небагато, але зайва вага зараз ворог. Йти доведеться швидко. По бездоріжжю, в темряві.
Шлях я вибрав через Гнилі топи. Ті самі, через які ніхто при здоровому глузді не сунеться. Небезпечно, так. Але там і шукати не будуть. Вирішать, що ми пішли в інший бік, до житла.
Угрюм сидів біля дверей і дивився на мене. Розумів, розумна голова, що йдемо надовго. Може, назавжди.
— Вибач, брате, — сказав я йому. — Так вийшло.
Він вильнув хвостом, мовляв, та гаразд, господарю. Куди ти, туди і я.
Аліна до цього часу трохи прийшла до тями. Відкрила очі, змогла випити гарячого чаю з брусничним листом. Я додав туди меду. Невідомо, коли ще вийде нормально поїсти.
— Спасибі вам, — прошепотіла вона, — за все.
— Потім подякуєш, якщо виберемося.
Вона подивилася на мене, як оленя перед вовком.
— Виберемося? — запитала вона. — Правда?
Брехати я не вмів ніколи, але й правду говорити не час було.
— Постараємося, — сказав я. — А тепер слухай мене. Підемо вночі через болото. Йти буде важко, але ти повинна терпіти, не відставати, не шуміти, робити те, що кажу. Впораєшся?
Вона кивнула.
— Впораюся.
Вийшли опівночі. Місяць висів низько, жовтий, щербатий. Світла давав мало, але вистачало, щоб не переламати ноги. Ми йшли гуськом. Я попереду, за мною Віра з Аліною. Угрюм замикав. Він завжди так ходить. Прикриває тил.
Ліс вночі — це особливий світ. Звуки інші, запахи інші. Вдень ліс живе відкрито, напоказ, а вночі ховається, таїться. Кожен шурхіт здається гучним, кожна тінь — загрозою.
Першу годину йшли по твердому вздовж струмка. Аліна трималася. З останніх сил, але трималася. Віра підтримувала її під лікоть, тихо щось говорила, підбадьорювала. Я все більше поважав цю жінку. Міцна. Справжня.
Потім почалося болото. Гнилі топи. Місце згубне. Це всі місцеві знають. Трясовина, оманливий мох, вікна чорної води під шаром ряски. Один невірний крок — і затягне. Не відразу. Повільно, але вірно. Будеш борсатися, кричати — тільки глибше загрузнеш. Багато людей тут згинуло за століття. Місцеві сюди не сунуться, браконьєри тим більше. А я сунувся. Давно ще, в перші роки. Вивчив стежки, помітив вішками. Не всі, звичайно, болото величезне, але достатньо, щоб пройти.
— Слід у слід, — сказав я жінкам. — Ні кроку вбік, ясно?
Вони кивнули.
Ми йшли. Під ногами чавкало, хлюпало. Сморід стояв важкий, болотний, гнильний. Комарі дзвеніли над головою. Тут їх було втричі більше, ніж у сухому лісі. Аліна оступилася раз, другий. Віра щоразу підхоплювала, не давала впасти. Я бачив, як важко їм обом, але темп зменшувати було не можна. До світанку потрібно було пройти топи і вийти на тверду землю.
До четвертої ранку Аліна вже не йшла. Висіла на Вірі, ледь переставляючи ноги. Дихання зовсім збилося, у грудях хрипіло. Погані справи. Ми вибралися на невеликий острівець посеред болота.
— Десять хвилин.
Аліна осіла на землю, згорнулася калачиком. Віра присіла поруч, поклала її голову собі на коліна.
— Горить уся, — сказала тихо. — Не дотягне вона, Миколо Петровичу. Не дотягне.
Я мовчки дістав флягу, простягнув їй. Вона відпила, змочила Аліні губи.
— До Михея ще кілометрів п'ятнадцять, — сказав я. — До вечора дійдемо.
— Не дійдемо. Якщо зменшимо темп, нас наздоженуть.
Віра помовчала, потім сказала:
— Залиш нас. Йди один.
Я подивився на неї.
— Що?
— Ти чув. Ми — тягар. Через нас ти загинеш. А так хоч ти виберешся. Скажеш потім кому треба, розкажеш правду. Краще, ніж утрьох у яму лягти.
Я встав. Вона теж піднялася. Повільно, важко.
— Слухай мене, Віро Сергіївно, — сказав я. — Слухай і запам'ятовуй. Я двадцять два роки ловив вбивць. Бачив всяке. І кров, і бруд, і зраду. Пішов тому, що не зміг зрадником стати. І тепер, коли мені майже шістдесят, коли я нарешті знайшов місце, де совість не мучить, ти пропонуєш мені кинути двох жінок помирати в болоті? — Вона мовчала. — Не дочекаєшся, — сказав я. — Або разом виберемося, або разом ляжемо. Третього не дано. Ти сама так говорила.
Вона дивилася на мене кілька секунд. Потім вперше я побачив, як по її щоці скотилася сльоза. Одна, швидка. Вона тут же її змахнула.
— Упертий чорт, — сказала вона. — Звідки ви такі беретеся?
— З лісу, — відповів я. — Підйом. Пішли.
Ми йшли. Світанок застав нас на краю болота. Небо посіріло, потім порожевіло. Туман стелився над трясовиною, густий, молочний. І тоді я побачив дим. Далеко, за болотом, у стороні Гнилого озера, там, де залишилася моя заїмка. Чорний стовп піднімався в небо, розпливався, танув. Велика пожежа. Дуже велика.
— Це що? — запитала Віра.
Я не відповів. Я і так знав що. Вони спалили мою хату. Ту саму, де я прожив одинадцять років. Де топив піч довгими зимовими вечорами. Де читав книги при світлі гасової лампи. Де розмовляв з Угрюмом, як з людиною. Мій дім. Мій притулок. Моя остання пристань. Курганов спалив її. Щоб я знав: шляху назад немає. Що ж, він правий.
— Пішли, — сказав я. — До Михея ще далеко. Полювання почалося всерйоз.
Ми вибралися з болота до полудня. Аліна на той час вже марила. Несла якусь нісенітницю про папери, про підпис, просила вибачення у когось невидимого. Жар був такий, що я відчував його, просто поклавши руку їй на чоло.
— Погані справи, — сказала Віра. — Дуже погані.
Я кивнув. Видно було і без слів.
Ми зупинилися в невеликому розпадку під прикриттям густого ялинника. Місце непримітне, з повітря не помітиш. Потрібен був відпочинок. Хоча б пара годин. Далі йти в такому стані — вірна смерть.
Я розвів маленьке багаттячко, бездимне, як вчили ще в армії. Сухі гілки, мінімум полум'я, максимум жару. Віра поклала Аліну ближче до вогню, закутала всім, що було.
— Розкажи мені про неї, — попросив я, поки грівся чай.
Віра помовчала. Потім заговорила, тихо, дивлячись у вогонь.
— Аліна Дмитрівна Соколова. 22 роки. Народилася в місті. Єдина дитина в сім'ї. Батько — інженер, мати — вчителька. Нормальна сім'я, нормальне життя. Школу закінчила з медаллю, вступила до університету на економічний. Працювала і вчилася одночасно. Батьки небагаті, допомагати особливо не могли. — Вона помовчала. — Влаштувалася бухгалтером у фірму. «Золотий стандарт» називалася. Торгували чимось, будматеріалами наче. Солідний такий дядько, представницький... Аліна натішитися не могла. Робота хороша, зарплата пристойна, начальник ввічливий. Не розуміла, дурненька, що її з першого дня на заклання готували.
— Як це?
— А так. Ковальчук два роки гроші з фірми виводив. Мільйонами. Схеми мутні. А коли запахло смаженим, він все на неї звалив. Мовляв, головний бухгалтер крала, я ні при чому. Документи ж усі з її підписом.
Я сплюнув. Знайома схема.
— Ще б пак. Їй впаяли п'ять років за 159-ю. Шахрайство в особливо великому. А Ковальчук чистий, як скельце. Ще й потерпілим проходив.
— А батьки?
— Батько інсульт отримав, коли дізнався про вирок. Мати на пенсії. Аліна з нею навіть поговорити толком не може. Побачень майже не дають.
Я подивився на сплячу дівчину. Худе обличчя. Запалі очі. Обкусані губи. Дитина ще зовсім. Життя тільки починалося — і ось так обламалося.
— На зоні її відразу примітили, — продовжувала Віра. — Молода, красива, інтелігентна, першоходка. Я її під крило взяла в перший же день, інакше не вижила б. На зоні ж як? Або ти чиясь, або ти нічия. А нічиїх там... — Вона не договорила. Зрозумів. — Півтора року я її берегла, як дочку рідну. А потім прийшов Курганов зі своїм сафарі.
Віра замовкла. Я чекав.
— Він давно на неї облизувався. Я бачила цей погляд, як на шматок м'яса. Але чіпати не міг, поки я поруч. А тут трапилася нагода. ВІП-клієнт приїхав зі столиці. Особливі запити. Молода, чиста, освічена. Курганов відразу про Аліну згадав.
— І тоді ти її витягла.
— І тоді я її витягла. — Віра подивилася на мене. — Не шкодую. Що б не сталося, не шкодую.
Я мовчки кивнув. Слова були зайвими.
Відпочинок затягнувся на три години. Я задрімав, чуйно, напівслухом, як привчив ліс. Угрюм лежав поруч, сторожив. Він спати вмів так, що одне вухо завжди на стрьомі. Прокинувся від його тихого гарчання. Відразу за карабін, відкотився вбік, до дерева. Віра теж зреагувала миттєво, накрила собою Аліну, притиснула до землі.
— Що? — одними губами запитала вона.
Я прислухався. Тихо. Тільки вітер у кронах, та десь далеко дятел стукає. Угрюм дивився в одну точку, на схід. Шерсть дибки, вуха притиснуті. Так він реагує тільки на людей.
Я повільно підняв руку. Почекав. Хвилина. Друга. Нічого. Може, здалося? Ні. Мій пес звірів знає. На них він реагує інакше — інтересом, не страхом.
— Це не людина?
— Це люди. — Я встав. — Йдемо. Швидко.
Ми підхопили Аліну. Вона отямилася, але розуміла погано. Рушили на захід, углиб лісу. Я петляв, плутав слід. Кілька разів проходив по струмках. Старі слідацькі звички замітати сліди. Через годину Угрюм заспокоївся. Але я знав: вони поруч. Мисливці Курганова йдуть по нашому сліду, як вовки по кров'яному. Може, відстали. Може, втратили слід у болоті. Але не кинули. Це точно.
До вечора ми вийшли до зимівника Михея. Хатинка стояла в глухому розпадку біля підніжжя сопки. Непримітна, почорніла від часу. Непосвячений пройшов би повз, не помітивши. Але я знав це місце. Сам сюди не раз навідувався, намагаючись спіймати господаря на браконьєрстві.
Михей Лукич Зотов. 72 роки. Сухий, як жердина. Хитрий, як лис. Браконьєрив усе життя. Ще за Рад починав. Його ловили разів п'ятнадцять. Штрафували. Погрожували терміном. А він все одно своє гнув. «Кого хочу, того і б'ю». Упертий старий. Незламний. Ми з ним ворогували давно. Я за службовим обов'язком, він з принципу. Але вбивати один одного не намагалися. І негласний договір був: у крайньому випадку допомагаємо. Ліс жартів не любить. Сьогодні ти, завтра тебе.
Зараз був той самий крайній випадок.
— Чекай тут, — сказав я Вірі. — Угрюм, охороняй.
І пішов до хатинки. Постукав умовним стуком. Три коротких, два довгих. Михей сам цей сигнал придумав, ще коли ми вперше домовлялися про перемир'я.
Двері відчинилися. В отворі стояв старий. Сивий, бородатий, з берданкою в руках. Вузькі очі дивилися насторожено.
— Громов? Якими долями?
— Потрібна допомога, Лукичу.
Він помовчав. Оглянув мене з голови до ніг. Я знав, як виглядаю. Вимотаний, з червоними від недосипу очима. Не найкращий вигляд для переговорів.
— Заходь, — сказав він нарешті. — Поговоримо.
У хатинці пахло димом, травами, старим кожухом. Михей жив бідно, але ґрунтовно. Пічка, лежанка, стіл з лавкою. На стінах капкани, шкури, пучки сушених трав. У кутку іконка, закіптявіла, стародавня.
— Говори, — сказав він, сідаючи навпроти.
Я розповів. Коротко, без зайвих подробиць. Дві втікачки, полювання Курганова, переслідувачі на хвості.
Михей слухав мовчки. Потім надовго замовк, дивлячись у вікно.
— Курганов, значить, — сказав нарешті. — Чув про нього. Багато чого чув.
— Правда?
— А то. У мене, Громов, своя розвідка. Мисливці, рибалки, місцеві. Всі базікають. Про «сафарі» його. Давно чутки ходять. Тільки ніхто не вірив. Думали, байки.
— Не байки.
— Тепер бачу. — Він помовчав. — Дівка-то зовсім погана?
— Зовсім. Антибіотики потрібні. Є у тебе?
Михей пожував губами.
— Є. Ампіцилін, ще дещо. Мисливець минулої зими залишив. Знаєш, Громов, що це означає?
— Розумію. Якщо Курганов дізнається, що я вам допоміг, мені кінець. І тобі кінець. І дівкам твоїм кінець.
— Знаю. І все одно просиш.
— А що мені ще робити, Лукичу? Кинути їх?
Він довго дивився на мене. Потім усміхнувся. Криво. Одним кутом рота.
— Ех, Громов, Громов. Тобі б на війну, в партизани які-небудь. Там таким місце.
— Може, ще повоюю.
— Може, і повоюєш.
Він встав, поліз у куток, де стояла велика скриня. Дістав аптечку. Стару, брезентову, армійську.
— Тримай. Там і антибіотики, і жарознижуючі, і бинти. Розберешся.
Я взяв аптечку. Важка.
— Спасибі, Лукичу. Порахуємось.
— Порахуємось, — погодився він. — Живі будемо.
Віра вколола Аліні антибіотик. Доза коняча. Але вибирати не доводилося. Дівчина навіть не прокинулася. Тільки застогнала, коли голка увійшла.
Ми сиділи в хатинці Михея. Чекали. За вікном темніло. Старий кип'ятив чай на печі. Гримів кухлями.
— Залишитеся до ранку, — сказав він. — Вночі в ліс потикатися – дурість. Відпочинете, поїсте. А вранці йдіть.
— Не знаю...
— Зрозумів. — Він обернувся. У руках кухлі з чаєм. Гарячим, запашним. — І ще. Є у мене рація. Саморобна. На запасній частоті сидить. Курганов про неї не знає. Я послухаю, що вони там базікають. Може, дізнаюся щось корисне.
— Спасибі, Лукичу.
— Не дякуй. Мені самому цікаво. Не люблю, коли в моєму лісі... — Він не договорив.
Я дивився у вікно, в темряву. Угрюм дрімав біля моїх ніг, але я знав, він теж не спить по-справжньому. Чує мій неспокій. Віра заснула, поклавши голову на стіл. Натомилася за день. Намучилася. А їй же під п'ятдесят уже. Немолода жінка. З хворою спиною і підбитим здоров'ям. А тягла Аліну на собі, жодного разу не поскаржилася. Сильна. Справжня.
Курганов не відступить, це ясно. Його люди продовжують пошуки, звужують кільце. Рано чи пізно вийдуть на слід. І що тоді? Здатися? Бігти далі? Доки? До Північного полюса? Ні. Бігти не варіант. З хворою дівчиною, без запасів, без зв'язку із зовнішнім світом далеко не підемо. Нас заженуть, як звірів. Ні. Значить, треба змінювати правила гри.
Я згадав одне місце. Чортова Падь, так місцеві називають. Вузька ущелина між двох сопок з єдиним проходом. Там ще партизани ховалися в Громадянську. А потім старообрядці, коли від радянської влади тікали. Місце згубне, недобре, але саме тому ніхто туди не пхається. Я знаю туди дорогу. Єдиний, напевно, хто знає. І якщо відвезти туди жінок, закріпитися, там можна тримати оборону. Там одна людина може зупинити десятьох, якщо, звичайно, вистачить патронів. І удачі.
Під ранок Михей розштовхав мене. Я й не помітив, як задрімав.
— Громов! Громов, прокинься!
— А? Що?
— Слухай.
Він увімкнув рацію. Крізь тріск і перешкоди пробивалися голоси. Уривчасті, командирські.
— ...група зачистки... Вісім людей... Шатун командує... Наказ: свідків не залишати.
Я похолов.
— Шатун? — перепитав Михей. — Знаєш такого?
— Ні.
— А я знаю. Колишній спецназівець. Воював десь. Тепер на Курганова працює. Серйозна людина, Громов. Дуже серйозна.
Вісім людей. З тепловізорами. Проти мене одного. З карабіном і собакою.
— Коли вони будуть тут?
— Якщо по сліду йдуть, до вечора. Може, раніше.
Я встав. Віра вже не спала. Слухала, бліда.
— Йдемо, — сказав я. — Зараз.
— Куди? — запитала вона.
— У Чортову Падь. Там зустрінемо.
Аліна ще слабка, але вже при свідомості. Антибіотик подіяв. Температура спала. Йти сама поки не могла, але хоча б трималася на ногах, коли її підтримували.
На порозі Михей сунув мені в руки згорток.
— Що це?
— Патрони. Сімка шістдесят два. Під твій «Тигр». Сотня штук. Більше немає.
Я подивився на нього. Старий браконьєр, який ризикував усім, допомагаючи втікачам.
— Лукичу...
— Йди вже, — буркнув він. — І це... Удачі, Громов. Вона тобі знадобиться.
Ми пішли в ліс. Сонце піднімалося над ялинником, золотило верхівки дерев. Десь позаду — вісім озброєних людей з наказом вбивати. Попереду — Чортова Падь і останній шанс.
До Чортової Паді дісталися до полудня. Аліна все ще була слабка, хоч і трималася молодцем. Антибіотик зробив свою справу: жар спав, марення припинилося. Але сили ще не повернулися, і кожен кілометр давався їй насилу. Віра тягла її на собі, як тоді, в болоті. Я пропонував допомогти. Вона відмовлялася. «Впораюся, — казала. — Ти краще дорогу дивись».
Дивився. Ліс тут був глухим, бурелом, яри. Звірині стежки петляли між стовбурами, губилися в папороті. Навіть Угрюм, і той йшов обережно, принюхуючись до кожного куща. До полудня почався підйом. Сопки тут невисокі, але круті. Карабкатися доводилося мало не рачки. Аліна видихлася остаточно, і останні сто метрів я ніс її на руках. Легка як пушинка, шкіра та кістки.
— Спасибі, — прошепотіла вона, коли я опустив її на землю. — Вибачте, що я такий тягар.
— Не говори дурниць. Віддихайся.
Ми стояли на гребені сопки. Внизу, в розпадку між двох схилів, лежала Чортова Падь. Вузька ущелина, метрів триста в довжину і не більше п'ятдесяти в ширину. З обох боків прямовисні скелі, порослі мохом і чахлими берізками. Дно завалене камінням, валунами, поваленими деревами. Струмок біжить посередині, мілкий, але галасливий. І тільки один вхід. З півночі, де ущелина звужується до десяти метрів. Шийка пляшки. Ідеальне місце для оборони.
— Тут? — запитала Віра, озираючись.
— Тут. Похмуре місце, зате надійне. Пішли вниз.
На дні ущелини було сиро і холодно. Сонце сюди майже не заглядало, тільки вранці на пару годин. Пахло прілим листям, мокрим камінням, грибами. У дальньому кінці паді, під навислою скелею, я колись знайшов печеру, невелику, але суху. Там можна було розвести вогонь, сховатися від дощу і вітру. Туди я й повів жінок.
— Розташовуйтеся, — сказав я, коли ми дісталися. — Багаття можна, дим піде в тріщину нагорі, зовні не видно. Їжі вистачить на пару днів.
Віра подивилася на мене уважно.
— А ти?
— А я піду готувати зустріч гостям.
Наступні кілька годин я працював. Працював так, як не працював давно. Руки пам'ятали і армійську науку, і слідацькі хитрощі, і мисливські премудрості. Все стало в нагоді.
Насамперед — вовчі ями. Три штуки на підході до шийки ущелини. Копати довелося голими руками і ножем, лопати не було. Глибина — до пояса, на дні — загострені кілки. Зверху — тонкі гілки, листя, мох. Несмертельні, але ногу зламати запросто. А людина зі зламаною ногою вже не боєць.
Потім — розтяжки. Михей дав мені пару сигнальних ракет ще з радянських часів. Я приладнав їх до тонкого дроту, натягнутого поперек стежки. Зачепиш — палахне червоним, на весь ліс видно. І я буду знати, де противник.
Далі — засіки. Підпиляв кілька дерев на схилі так, щоб від поштовху звалилися вниз. Натягнув мотузку: смикнеш — і ціла береза летить на голову. Старий партизанський фокус, ще дід розповідав.
І, нарешті, позиції. Вибрав три точки на схилах, звідки прострілювалася вся ущелина. Розчистив сектори обстрілу, приготував лежбища.
Карабін, патрони, фляга з водою. До вечора я видихся. Сів на камінь, привалився спиною до скелі. Угрюм підійшов, ліг поруч, поклав морду мені на коліно.
— Втомився, брате? — запитав я.
Він зітхнув. По-людськи так, важко.
— Я теж.
Віра знайшла мене вже в сутінках. Прийшла тихо, як кішка. Я навіть не почув кроків. Тільки Угрюм підняв голову, впізнав, заспокоївся.
— Аліна заснула, — сказала вона, сідаючи поруч. — Температура нормальна, дихає рівно. Здається, пішла на поправку.
— Добре.
Вона помовчала, потім запитала:
— Що ти тут робив весь день?
— Готувався.
— До чого?
— До війни.
Я показав їй ями, розтяжки, засіки. Пояснив, як працює кожна пастка. Віра слухала уважно, кивала.
— Ти де цього навчився?
— Життя навчило. Армія, робота, ліс. Все стало в нагоді.
— А стріляти?
— Стріляти теж. Майстер спорту з кульової стрільби, між іншим. У молодості.
Вона присвиснула.
— Серйозний ти мужик, Миколо Петровичу.
— Який є.
Ми помовчали. Темніло швидко. Тут, в ущелині, ніч наставала раніше, ніж нагорі.
— Слухай, — сказала раптом Віра. — Я тобі дещо не розповіла.
— Що?
— Про себе. Про те, чим займалася до зони. — Я повернувся до неї. У сутінках її обличчя здавалося вирізаним з каменю. Жорсткі вилиці, прямий ніс, вперте підборіддя. — Я ж не завжди була кримінальницею, — сказала вона. — До того, як чоловік і дочки... До того, як це сталося... Я працювала. В охороні.
— У якій охороні?
— У серйозній. ЧОП «Рубіж», може, чув? Охороняли бізнесменів, банкірів, політиків. Я була інструктором з рукопашного бою. І зі стрільби теж. Десять років відпрацювала, поки дочку не народила. Потім пішла. Зайнялася сім'єю. А потім... — Вона махнула рукою.
Я дивився на неї по-новому. Ось звідки ця виправка. Ця зібраність. Цей спокій під тиском. Не просто зечка з татуюваннями. Професіонал.
— І як ти... — Я зам'явся. — Як убила...
Вона посміхнулася.
— Просто. Прийшла до нього додому, коли дочка була в лікарні. Він відчинив, думав, теща прийшла. А я... Молоток був у мене в сумці. Будівельний, важкий. Одного удару вистачило. — Вона сказала це так буденно, що у мене мурашки побігли по спині. — Не шкодую, — додала вона. — Ні секунди. Він заслужив.
— Вірю.
— І ось що я хочу сказати, Миколо Петровичу. Завтра, коли вони прийдуть, я буду поруч. Не в печері, не з Аліною. Поруч з тобою. На позиції.
— Ти не зобов'язана.
— Зобов'язана. Моє і Алінине життя на кону. Ти в нього вліз через нас. Так що не сперечайся.
Я хотів заперечити. Хотів сказати, що це небезпечно. Що вона — жінка. Що без неї Аліна пропаде. Але подивився в її очі і промовчав. Там була така рішучість, що сперечатися було марно.
— Гаразд, — сказав я. — Стріляти хоч не розучилася?
— Перевіримо.
Вночі ми по черзі чергували. Я першу половину, Віра — другу. Угрюм бродив туди-сюди, принюхувався, прислухався. Тихо було. Тільки вітер шумів у кронах, та десь пугукав пугач. Під ранок я задрімав і тут же прокинувся від дотику Віриної руки.
— Громов, чуєш?
Я прислухався. Далеко. Дуже далеко. Ледве помітний гул.
— Чую. Буди Аліну. У печеру. І не висовуватися.
Віра кивнула і зникла в темряві.
Я зайняв позицію на схилі над самою шийкою ущелини. Звідси видно все — і стежку, і ями, і розтяжки. Карабін ліг у руки звично, як продовження тіла. Серце билося рівно. Страху не було. Була тільки ясність, холодна, дзвінка. Вісім професіоналів з тепловізорами, зі зброєю, з технікою, з наказом вбивати. А тут — я. Один старий єгер з карабіном і собакою. Подивимося, хто кого.
Вони з'явилися на світанку. Спочатку я побачив рух на узліссі, метрів за триста від входу в ущелину. Потім силуети. Один, два, п'ять... Вісім людей. Ланцюгом. Йдуть обережно. Професійно йдуть. Прикривають один одного, не збиваються в купу. Я припав до прицілу. Оптика у «Тигра» хороша, чотирикратна, обличчя видно чітко. Молоді, жорсткі, зосереджені. Камуфляж, розвантаження, автомати. Серйозні хлопці. Не менти, ті так не ходять.
Високий, сивий. Той самий, що приходив на заїмку. Риб'ячі очі, тонкі губи. Шатун, треба думати. Командир.
Вони зупинилися біля кромки лісу, не виходячи на відкрите місце. Шатун підняв руку — сигнал. Двоє відокремилися, пішли вперед. Розвідка. Розумно. Не лізуть напролом, промацують.
Я чекав. Палець на спусковому гачку. Дихання рівне. Як на змаганнях, тільки ціна промаху — життя.
Розвідники дійшли до першої розтяжки. Один помітив, присів, показав напарнику. Той кивнув. Акуратно обійшли. Другу теж знайшли. Третю — ні. Спалах, тріск. Червоний вогонь звився в небо. Один з розвідників відсахнувся, вилаявся. Другий впав, відкотився вбік, підняв автомат. Пізно.
Я вистрілив. Перша куля в плече тому, що з оголеною зброєю. Він крутнувся, впав. Живий. Я бачив, як він затискає рану, намагається відповзти. Друга — під ноги другому. Попередження. Він завмер.
— Лежати! — крикнув я. — Руки за голову!
Він послухався.
Потім щось загорлав він. Його люди розсипаються, займають позиції. Шукають, звідки стріляли. Нехай шукають. Я змінив позицію раніше, ніж вони засікли спалах.
Наступна година була пеклом. Вони пішли в атаку. Грамотно, перебіжками, прикриваючи один одного вогнем. Автоматні черги рвали повітря. Кулі клацали по камінню навколо мого лежбища. Я відповідав рідко, економлячи патрони. Кожен постріл — прицільний. Ще одного зачепив у ногу, коли він невдало висунувся з-за валуна. Ще одного збив з дерева, куди той заліз, щоб видивитися мою позицію. Куди влучив — не бачив, але він звалився і більше не піднімався. Четверо з восьми виведені з ладу. Непогано для початку.
Але четверо, що залишилися, все ближче, і патрони у мене не нескінченні. Я перекотився за камінь, змінив магазин. Руки працювали на автоматі. Зарядити, пересмикнути, прицілитися. Тіло пам'ятало, навіть коли голова відключалася.
І тут новий звук. Постріл, але не автоматний. Сухий, хльосткий. Гвинтівковий. Куля вибила кам'яну крихту за сантиметр від моєї голови. Снайпер. У них є снайпер.
Я втиснувся в землю. Серце закалатало. Ось це серйозно. Автоматників я ще переграю, але снайпер — це інший рівень. Обережно визирнув. Де він? На дереві? За валуном? На схилі? Спалах. Постріл. Куля пройшла над самим вухом. Я відчув вітер. Близько. Дуже близько.
Засік. Схил навпроти, за великою сосною. Хороша позиція. І огляд, і укриття.
Я прицілився. Чекав. Секунда. Дві. Три.
Він висунувся. На частку секунди, щоб подивитися в приціл.
Я вистрілив.
Влучив. Бачив, як він сіпнувся. Як випустив гвинтівку. Потім сповз вниз, залишаючи на корі темний слід.
Шатун. Це був Шатун. Сива голова. Риб'ячі очі. Готовий.
Після цього все якось змазалося. Троє найманців, що залишилися, відступили. Швидко, грамотно, не підставляючись. Потягли з собою поранених. Тих, хто міг рухатися. Мертвих залишили. Я не переслідував. Не було сил. І патронів теж майже не залишилося.
Коли стрілянина вщухла, я спробував встати і не зміг. Ліва рука не слухалася. Рукав набряк від крові. Поранений. Коли — не помітив. Адреналін глушив біль. Тепер накотило. Тупий, пульсуючий, нудотний.
— Громов! — Віра.
Біжить до мене зверху по схилу. В руках мій запасний карабін. Звідки взяла — незрозуміло.
— Громов, ти живий?
— Живий... Здається.
Вона присіла поруч, оглянула руку. Обличчя — бліде, але спокійне.
— Що?
— Навиліт. Кістка не зачеплена. Пощастило.
— Угу. Дуже пощастило.
Вона розірвала рукав, перетягнула рану бинтом з аптечки Михея. Боляче було. Пекельно. Але терпимо.
— Скільки їх залишилося? — запитала вона.
— Троє. Може, четверо. Решту поклали.
— Поклали?
— Ну, або покалічили. Головного точно зняв. Шатуна.
Віра кивнула.
— Я бачила. З верхньої позиції. Красивий постріл.
— Спасибі.
Я спробував сісти. Голова закрутилася.
— Вони повернуться?
— Не знаю. Але думаю, так. Відступили, щоб перегрупуватися або викликати підкріплення.
Підкріплення. Курганов. Я згадав те, що чув по рації Михея. «Якщо не впораєтеся, їду сам і закриваю питання». Значить, приїде. Особисто.
— Допоможи встати, — сказав я. — Тобі лежати треба.
— Ніколи. Треба перевірити пастки, поповнити боєзапас. Вони повернуться, і ми повинні бути готові.
Віра подивилася на мене довго. Потім простягнула руку.
— Упертий чорт.
— Сама така.
До вечора ми привели позиції до ладу. Я обнишпорив тіла вбитих найманців. Знайшов два автомати, пістолет, кілька магазинів. Негусто, але краще, ніж нічого. Рація в одного розбита кулею. Шкода, стала б у нагоді.
Аліна вийшла з печери ближче до ночі, бліда, але на ногах. Дивилася на нас, на мою перев'язану руку, на Віру з автоматом, і мовчала.
— Ти як? — запитав я.
— Нормально. — Голос слабкий, але твердий. — Я чула стрілянину. Думала, все.
— Поки не все.
Вона підійшла ближче, сіла поруч.
— Миколо Петровичу, я хотіла сказати спасибі вам за все. Якби не ви...
— Потім подякуєш, коли виберемося.
— А ми виберемося?
Я подивився на неї. Двадцять два роки. Дитина ще. А очі вже дорослі, важкі. Стільки всього пережила за два роки, скільки інший за все життя не переживає.
— Виберемося, — сказав я. — Обіцяю.
Вночі по рації, трофейній, яку знайшли в іншого вбитого, прийшла передача. Тріск, перешкоди, а крізь них голос. Спокійний, впевнений, владний.
— Єгерю! Ти мене чуєш, Єгерю?
— Чую, — сказав я.
— Думаю, ти вже знаєш, хто я.
— Знаю.
— Чудово. Тоді слухай уважно. Ти вбив моїх людей. Ти поранив Шатуна. Він тепер, може, до кінця життя шкутильгатиме. Ти створив мені дуже великі проблеми. — Голос залишався спокійним, але в ньому з'явилися металеві нотки. — Я даю тобі шанс, Єгерю. Один-єдиний. Поїдеш звідси. Почнеш нове життя де-небудь на іншому кінці країни. Забудемо все, що було.
Я мовчав.
— Не видаси? Приїду сам. Зі мною ще люди і районний прокурор, між іншим. Все буде законно. Ти — пособник втікачок-злочинниць, чинив збройний опір при затриманні. Тебе застрелять, і ніхто навіть не почухається. Ну? Що скажеш?
Я подивився на Віру. Вона сиділа навпроти, слухала. Обличчя кам'яне, непроникне. Подивився на Аліну. Та бліда, перелякана, але в очах не благання — готовність. До чого завгодно.
Підніс рацію до губ.
— Курганов!
— Слухаю.
— Пішов ти.
І вимкнув рацію.
Віра раптом засміялася. Тихо, нервово, але засміялася.
— Ви божевільний, Миколо Петровичу. Справжній божевільний.
— Можливо, — погодився я. — Але совість чиста.
Ми сиділи в темряві втрьох. Попереду ще одна ніч. А вранці прийде Курганов. І тоді все вирішиться. Аліна, яку я вважав тягарем, у критичний момент врятувала Віру. Відтягнула з-під вогню, закрила собою. В її очах був уже не страх, а сталь.
Вони прийшли на світанку. Я не спав усю ніч. Сидів на верхній позиції, дивився в темряву. Рана в плечі пульсувала тупим болем, але я не звертав уваги. Біль — це добре. Біль означає, що ти ще живий. Угрюм лежав поруч, поклавши морду на лапи. Теж не спав. Я бачив, як поблискують його очі в місячному світлі. Вірний друг. Єдиний, хто був зі мною всі ці 11 років. Хто ніколи не зраджував, ніколи не брехав, ніколи не вимагав нічого, крім миски їжі та доброго слова.
— Що, брате? — сказав я тихо. — Останній бій?
Він підняв голову, подивився на мене.
Я потріпав його по загривку.
— Нічого. Прорвемося.
Спочатку я почув мотори, потім голоси, потім побачив їх. Дві машини виїхали на галявину перед ущелиною. Всюдиходи. Армійські. З кунгами. З першого вилізли люди. П'ятеро. У камуфляжі. Зі зброєю. У формі. З майорськими зірками на погонах. Другий — у цивільному, але з пістолетом на поясі.
Третій... Третього я впізнав відразу. Хоча ніколи не бачив раніше. Невисокий. Щільний. З круглим обличчям і маленькими очками. Одягнений дорого. Шкіряна куртка. Хороші черевики. На пальці — масивний перстень. Тримається впевнено. По-хазяйськи. Курганов власною персоною.
Він вийшов уперед. Дістав мегафон. Голос рознісся ущелиною, відбиваючись від скель.
— Єгерю! Я знаю, що ти там! Виходь! Поговоримо! — Я мовчав. — Я привіз із собою майора Сизова з районного УВС. Все буде згідно із законом. Ти здаєшся, ми затримуємо втікачок-злочинниць, і ніхто більше не постраждає. Даю слово.
Смішно.
— У тебе п'ять хвилин, єгерю. Потім ми йдемо. І тоді пощади не буде.
Я подивився вниз, на нашу позицію. Віра залягла за валуном, автомат напоготові. Аліна поруч з нею, в укритті. Бліда, але спокійна. За ці дні вона змінилася. Подорослішала, або просто скинула лушпиння страху, оголила те, що було всередині. Сталь. Справжню сталь.
П'ять хвилин минули.
— Ну що ж... — Голос Курганова став жорсткішим. — Ти сам вибрав!
Він махнув рукою. Його люди рушили вперед, розсипалися ланцюгом, як учора. Тільки тепер їх було більше, і вони знали про пастки. Першу яму обійшли. Другу теж. Розтяжки перерізали. Грамотно працювали.
Вони увійшли в шийку ущелини. Вузьке місце. Десять метрів, не більше. Ідеально для засідки. Але вони це теж розуміли. Йшли обережно, прикриваючи один одного.
«Пора».
Я смикнув мотузку. Три берези, підпиляні напередодні, звалилися вниз. Одна двох найманців збила з ніг, придавила. Друга перегородила прохід. Третя впала прямо перед Кургановим, змусила його відсахнутися.
І тут почалося.
Віра відкрила вогонь знизу, з-за валуна. Короткі черги, прицільні. Один найманець впав, другий відкотився вбік, третій заліг. Я стріляв зверху. Патронів мало. Кожен постріл на рахунку. Зачепив ще одного, в ногу. Він завив, поповз назад. Курганов горлав щось у рацію. Майор Сизов, той самий, у поліцейській формі, палив кудись у білий світ. Боягуз. Відразу видно. Кабінетний щур. Не боєць.
Хвилина. Дві. Три. Найманці відступили. Залягли за деревами, за камінням. Огризалися автоматними чергами, але в ущелину не потикалися. Зрозуміли: там смерть.
Затишшя.
— Думаєш, відсидишся там до старості? — рознісся голос Курганова. — У мене час. У мене люди. У мене зв'язки. А у тебе нічого. Рано чи пізно ми тебе дістанемо. І тоді...
— Курганов!
Це сказав не я. Це сказала Віра. Вона піднялася з-за валуна. Автомат у руках, але опущений. Стоїть відкрито, на виду.
— Віро, лягай!
Вона не послухалася.
— Пам'ятаєш мене? Віра Сергіївна Михайлова. Засуджена ІК-7. Та сама, яку ти на сафарі випускав. Яка вижила.
Мовчання. Потім сміх. Неприємний. Каркаючий.
— Пам'ятаю, пам'ятаю. Живуча ти, Михайлова. Як кішка.
— Я не просто живуча. Я свідок.
— Це нічого не змінить.
— Тому що ми вже розповіли. Єгерю розповіли. А він ще комусь розповість. І так по ланцюжку. Ти не зможеш убити всіх, Курганов. Правда — вона як вода. Завжди знайде щілину.
Знову мовчання. Я бачив, як Курганов переглядається з майором. Як його люди переминаються з ноги на ногу. Нервують.
— Брешеш, — сказав Курганов. Але в голосі невпевненість.
І тут сталося те, чого я не очікував. Майор Сизов, той самий продажний мент, раптом підняв пістолет і направив його не на нас. На Курганова.
— Стояти! — загорлав він. — Всім стояти! Це затримання!
Курганов обернувся. Обличчя біле, перекошене.
— Ти що твориш, Сизов?
— Те, що повинен був зробити давно. — Майор говорив швидко, нервово. Руки тремтіли, але пістолет тримав твердо. — Ти думав, я вічно буду під тобою ходити? Думав, я не знаю, що ти мене у витрату списати збирався, коли все це розкриється? Я не дурень, Курганов. Я мент. Продажний, так, але не ідіот. — Він ковтнув. — Я чув, що сказала ця баба. Про свідків, про ланцюжок. І зрозумів: все, кінець. Твій човен тоне. І я не збираюся тонути разом з тобою.
Курганов дивився на нього кілька секунд. Потім розсміявся.
— Сизов, Сизов, дурень ти. Думаєш, тебе це врятує? Та ти по вуха в лайні, як і я. Тобі співучасть, організація, перевищення. Років двадцять, не менше.
— Можливо. Але я хоча б доживу до суду.
Курганов обернувся до своїх людей. До двох поліцейських, які приїхали з ним.
— Взяти його!
Далі все закрутилося швидко. Найманці Курганова, ті, що залишилися, не зрозуміли, що відбувається. Хтось вистрілив. Не знаю, хто перший. Почалася звалка.
Я бачив, як Курганов рвонув до всюдихода. Як майор Сизов побіг за ним. Як один із найманців, здоровий, голений налисо, підняв автомат і дав чергу. Сизов упав. Не піднявся.
Курганов добіг до машини. Рвонув дверцята. І тут з-за валуна вискочила Аліна. Я не зрозумів, звідки вона взялася. Повинна була сидіти в укритті, як я велів. Але вона вискочила. З каменем у руці. І жбурнула його в Курганова. Влучила. В голову. Він похитнувся, схопився за обличчя. Кров потекла між пальців.
І тут Віра. Поруч. Звідки взялася, як встигла — не знаю. Навела ствол на Курганова.
— Лежати. Руки за голову. Сіпнешся — вб'ю.
Він ліг. Повільно, незграбно. Кров капала на землю.
Найманці завмерли. Без командира, без наказів. Розгубилися. Двоє поліцейських Сизова навели на них зброю.
— Кидай стволи! — крикнув один із них. — На землю, живо!
Кинули.
Кров скінчилася. Я спустився вниз. Нога підвернулася на камені. Я мало не впав. Угрюм підставив бік. Підтримав. Вірний пес.
Віра стояла над Кургановим, не опускаючи автомат. Аліна поруч, важко дихаючи. Руки в саднах, обличчя бліде. Але очі живі, палаючі.
— Ти навіщо з укриття вилізла? — запитав я.
— Він ішов. Не можна було його відпустити. — Аліна подивилася на мене. — Але не загинула ж.
Я хотів сказати щось ще, і не встиг. Тому що один з найманців, той, що лежав обличчям вниз з руками за головою, раптом рвонувся. Вихопив ніж з-за халяви. Метнувся до Віри.
Угрюм зреагував раніше за всіх. Він стрибнув. Мовчки, як завжди. Збив найманця з ніг. Вчепився в руку з ножем. Той загорлав, спробував вирватися. Куди там! Але ніж встиг полоснути. По сірому боку. Глибоко.
Угрюм вискнув. Коротко, жалібно. І осів на землю.
— Ні!
Я кинувся до нього.
— Угрюм! Угрюм! Тримайся!
Він дивився на мене. Очі вже каламутні, гаснучі. Але хвіст здригнувся. Один раз. Останній. Прощався.
Я обійняв його. Не звертаючи уваги на кров. На свою, на його. Яка різниця?
— Угрюм! Братику! Не йди! Будь ласка!
Він лизнув мені руку. Слабко, ледь помітно. І затих.
Все.
Не знаю, скільки я так просидів. Хвилину, годину. Не пам'ятаю. Світ звузився до сірої собачої морди. До закритих назавжди очей. До мокрої від крові шерсті. Угрюм. Мій єдиний, по-справжньому єдиний супутник усі ці роки, пішов. Віра підійшла, поклала руку мені на плече, нічого не сказала, просто стояла поруч. Аліна плакала, тихо, беззвучно, тільки сльози текли по щоках, а я не міг. Сльози — це для тих, у кого ще є сили. У мене не залишилося.
І тут новий звук. Далекий, наростаючий. Вертоліт. Я підняв голову. У небі над сопками точка. Наближається. Швидко. Чий?
Курганов заворушився, підняв голову, прислухався. На розбитому обличчі — надія.
— Це мої, — прохрипів він. — Підкріплення. Ви всі — трупи.
Віра направила на нього автомат.
— Заткнись.
Вертоліт наближався. Вже видно було. Цивільний, не військовий. Без розпізнавальних знаків. Сів на галявину, піднявши хмару пилу і листя. Двигун не глушив. Дверцята відчинилися. Вийшов чоловік. Невисокий, у куртці, з рюкзаком. За ним другий. Вищий, у костюмі, з папкою в руках.
Перший роззирнувся. Побачив нас. Пішов назустріч.
— Громов? Микола Петрович Громов?
Я кивнув. Говорити не було сил.
— Мене звати Андрій Воронов. Журналіст. «Новая газета». Мені подзвонив один старий, Михей Лукич. Розповів цікаву історію. Про полювання. Про начальника колонії. Про втікачок-жінок і єгеря, який їх захищає. — Він помовчав. — А це Сергій Вікторович Павлов. Слідчий з Центрального апарату Слідчого комітету. Він давно займається Кургановим. Тільки доказів не вистачало.
Чоловік у костюмі, Павлов, підійшов до лежачого Курганова. Подивився на нього зверху вниз, без емоцій, професійно.
— Ігор Семенович. Давно хотів познайомитися. — Він дістав наручники. — Ви затримані за підозрою в організації вбивств, викраденні людей і створенні злочинного співтовариства. Маєте право зберігати мовчання. Все, що скажете, буде використано проти вас.
Курганов мовчав. Тільки дивився ненависним, безсилим поглядом.
Слідчий повернувся до мене.
— У нього має бути телефон. Потрібні записи, листування, все, що знайдеться. Це докази.
Я кивнув на всюдихід.
— Там, у машині.
Павлов пішов шукати. Журналіст Воронов залишився. Дивився на мене, на жінок, на мертвого собаку біля моїх ніг.
— Михей сказав, що ви хороша людина, — сказав він тихо. — Що ви єдиний, хто наважився допомогти.
— Михей багато чого говорить.
— Він ще сказав, що ви колишній слідчий. І що пішли з органів, тому що не змогли миритися з несправедливістю. — Я промовчав. — Це правда?
— Правда.
Він кивнув.
— Тоді ця історія буде розказана. Вся. Від початку до кінця. Обіцяю.
А я сидів на землі, тримав на колінах голову мого мертвого пса і думав про те, що справедливість — дивна штука. Приходить, коли вже не чекаєш. І завжди надто дорогою ціною.
Минув місяць. Я стояв на ґанку своєї нової хати. Точніше, старої хати Михея, яку він мені віддав. «Мені вже недовго залишилося, — сказав він. — А тобі жити треба. Бери, не ламайся». Не ламався. Взяв. Хата була менша за мою колишню, і пічка диміла, і дах тік у дощ. Але це був дім. Мій дім. Єдине, що у мене залишилося.
Ні, не єдине. Біля моїх ніг сиділо щеня. Маленьке, сіре, з чорними вухами. Лайка. Двомісячний кобелек, з посліду єгеря з сусідньої ділянки. Я назвав його Верним. На згадку про Угрюма. На згадку про те, що вірність — єдине, що по-справжньому цінне в цьому світі.
Справа Курганова гриміла по всій країні. Журналіст Воронов дотримав слова, написав статтю, потім серію статей. Телебачення підхопило, інтернет вибухнув. «Полювання на людей», «VIP-сафарі», «Кривавий начальник». Заголовки рясніли на всіх сайтах. На телефоні Курганова знайшли все. Відеозаписи полювання — кілька штук з різних років. Листування з клієнтами, імена, суми, дати. Списки жертв. Фотографії.
Слідчий Павлов працював як машина. Допити, обшуки, арешти. Один за одним падали подільники Курганова: заступник начальника колонії, головлікар, кілька охоронців. Районний прокурор, який усе покривав. Навіть хтось з обласного управління ФСВП, той самий, хто закривав очі.
Курганова етапували до столиці. Статті важкі. Організація вбивств, створення злочинного співтовариства, торгівля людьми. За сукупністю — довічне. Якщо доживе до вироку. Його клієнти, ті самі мисливці, розбіглися як таргани. Хтось поїхав за кордон, хтось заліг на дно. Але Павлов обіцяв дістати всіх. «Це справа честі, — сказав він мені при останній зустрічі. — Таке не можна залишати безкарним». Я йому вірив. Він був з тих слідчих, яким я сам колись хотів бути. З тих, для кого закон — не інструмент влади, а спосіб захистити слабких. Таких мало, але вони є. І поки вони є, надія залишається.
Віра і Аліна вижили. Після тієї ночі в Чортовій Паді їх забрали в місто, у слідчий ізолятор. Але не як злочинниць-втікачок, а як свідків. Головних свідків у справі Курганова. Їхні свідчення лягли в основу звинувачення. Кожне слово, кожна деталь. Про сафарі, про VIP-клієнтів, про дівчаток, яких відвозили і які не поверталися. Віра говорила спокійно, чітко, без емоцій. Як доповідала по-військовому. Слідчі слухали, записували, переглядалися. Такого вони ще не чули.
Аліна плакала. Часто, багато. Але говорила. Через сльози, через біль говорила. Бо знала: якщо промовчить, все це буде даремно.
Справу Аліни переглянули. Той самий Ковальчук, який її підставив, опинився в списках клієнтів Курганова. Не на полювання їздив, на інші розваги. Коли це спливло, його закрили. І всі його махінації теж спливли. Включаючи те, як він підставив молоду бухгалтерку, щоб приховати власну крадіжку. Аліну звільнили через два тижні. Реабілітували повністю. Зняли судимість, виплатили компенсацію. Вона повернулася до матері в місто. Влаштувалася на роботу в ту саму «Новую газету», до Воронова. Секретарем поки. Але вона молода, здібна. Вибереться.
Вона мені дзвонила, один раз, через тиждень після звільнення.
— Миколо Петровичу, я просто хотіла сказати спасибі за все.
— Живи, Аліно. Живи і будь щаслива. Це найкраща подяка.
Вона схлипнула в трубку. Потім засміялася крізь сльози.
— Буду старатися.
Віра залишилася в ізоляторі. Вона все-таки була засуджена з реальним терміном. Але Павлов пообіцяв клопотати про УДЗ — умовно-дострокове звільнення. З урахуванням сприяння слідству, з урахуванням обставин справи, шанси були хороші. Вона теж мені дзвонила. Із СІЗО, з дозволу слідчого.
— Громов, чуєш мене?
— Чую, Віро Сергіївно.
— Хотіла сказати... — Вона помовчала. — Я багато людей у житті зустрічала. Всяких. Хороших, поганих, різних. Але такого, як ти — вперше.
— Якого такого?
— Справжнього. — Вона посміхнулася. Я чув це навіть через тріск зв'язку. — Ти справжній, Громов. Таких зараз мало.
— Ти теж справжня, Віро Сергіївно. Не кожна мати зробить те, що ти зробила заради дочки. І не кожна людина ризикне життям заради чужого дівчиська.
— Аліна не чужа. Вона мені як дочка стала. За ці півтора року... — Голос здригнувся. — Гаразд, не будемо про сумне. Вийду — приїду до тебе в ліс. Гриби збирати навчиш?
— Навчу. Чекатиму.
— Чекай.
Михей помер через три тижні після тих подій. Тихо пішов. Уві сні. Серце зупинилося. Старе. Зношене. Він ніби знав, що пора. Зробив останню справу — зателефонував журналісту, передав інформацію — і пішов. На похорон прийшло чоловік п'ятнадцять. Мисливці, рибалки, місцеві. Ті, хто знав старого браконьєра, хто купував у нього хутро, хто пив з ним самогон довгими зимовими вечорами. Я теж був. Стояв біля могили, дивився, як опускають просту дерев'яну труну в мерзлу землю.
— Прощай, Лукичу, — сказав я тихо. — Спасибі тобі. За все.
Він не відповів. Але мені здалося, десь там, нагорі, старий хитрун посміхнувся. По-своєму. Одним кутом рота.
А я залишився. Залишився в лісі, в хаті Михея. З маленьким цуценям і великою порожнечею всередині. Ночами мені снився Угрюм. Живий, веселий, з палицею в зубах. Як тоді, в перші роки, коли я тільки починав його вчити. Він біг до мене через галявину. Хвіст як пропелер. Очі щасливі. А я стояв і не міг зрушити з місця. Прокидався з мокрим обличчям. Не соромився.
Одного разу ввечері — це було вже в кінці листопада, перший сніг випав — я сидів на ґанку і дивився на захід сонця. Верний спав біля моїх ніг, згорнувшись калачиком. Маленький ще, дурний, але вже Верний. Вже мій.
Я думав про те, що сталося за цей місяць. Про Курганова, який згниє у в'язниці. Про Віру, яка скоро вийде на свободу. Про Аліну, яка починає нове життя. Про Михея, який пішов, але встиг зробити головне.
І про себе. Про те, ким я був і ким став. Двадцять два роки тому я одягнув погони, бо вірив у закон. Вірив, що можна зробити світ кращим, справедливішим, чистішим. Працював, намагався, ловив злочинців, саджав вбивць. А потім зрозумів, що закон бреше. Що закон — це просто слова на папері, які сильні використовують проти слабких. Що справжня справедливість не в кодексах і постановах, а в серцях людей.
І пішов. Втік, можна сказати. Сховався в лісі, як ведмідь у барлозі. 11 років прожив відлюдником, переконуючи себе, що це — мудрість. Що я маю право на спокій.
А потім життя знову поставило мене перед вибором. І я вибрав. Не закон. Совість.
Знаєте, що я зрозумів за цей місяць? Закон написаний людьми. А люди помиляються. Люди брешуть. Люди продаються. Совість не бреше ніколи. Вона може мовчати роками, десятиліттями. Може ховатися, затаїтися, заснути. Але коли приходить момент вибору, вона прокидається. І каже тобі тихо, але твердо, що правильно, а що ні.
Курганов мав усе. Владу, гроші, зв'язки, людей. Він думав, що він — господар, що може робити що завгодно, і йому нічого не буде. А я мав тільки совість. І карабін. І вірного пса.
І я переміг. Не тому, що я сильніший. Не тому, що я розумніший. А тому, що совість сильніша за будь-яку владу. Сильніша за будь-які гроші. Сильніша за будь-який закон. Совість — єдиний закон, який не можна купити, не можна обдурити, не можна переписати. І поки є люди, які живуть за цим законом, світ не пропаде.
Верний заворушився біля моїх ніг, прокинувся, підняв голову, подивився на мене знизу вгору. Очі розумні, віддані, як в Угрюма колись.
— Що, малюк, — сказав я, — холодно? Підемо в хату.
Він схопився, замахав хвостом, побіг до дверей, озирнувся.
— Йдеш?
— Йду, йду.
Я встав. Поперек занив. Старість. Що поробиш? Але ноги тримали. І серце билося. Значить, живий. Значить, ще поживемо.
Епілог.
Це було рік тому. З того часу багато що змінилося. Курганова засудили, довічне, як і очікувалося. Його клієнтів, більшу частину, теж знайшли і посадили. Справа набула такого резонансу, що навіть у столиці заворушилися. Провели перевірки по всіх колоніях, кількох начальників зняли, когось посадили.
Віра вийшла по УДЗ навесні. Приїхала до мене, як обіцяла. Прожила тиждень, допомагала по господарству, вчилася ставити сільця на зайців. Потім поїхала на Південь, до дочки. «Хочу онуків няньчити, — сказала на прощання. — Досить з мене пригод».
Аліна працює в редакції, пише статті. Нещодавно надіслала листа. Паперового, по-старому. Пише, що виходить заміж. За хорошу людину. Програміста. Кличе на весілля. Може, поїду, може, ні. Подивимося.
А я живу. Встаю на світанку, обходжу територію, стежу за звіром. Верний бігає поруч, виріс уже. Майже як Угрюм був. Такий же розумний, такий же відданий. Тільки гавкає іноді. А той не гавкав.
Вечорами сиджу на ґанку, дивлюся на захід сонця, думаю про різне. Про минуле, про майбутнє. Про людей, яких зустрів, і про тих, кого втратив.
Іноді мені здається, що я чую, як Угрюм шкребеться у двері. Виходжу. Нікого. Тільки вітер шумить у соснах. Та зірки мерехтять над лісом. Але я знаю. Він там. Десь там, за цими зірками, чекає на мене. Коли прийде мій час, він зустріне.
А поки я живу. І намагаюся жити так, щоб було не соромно. Перед ним. Перед собою. Перед тією совістю — єдиним законом, якому я служу.
Мене звати Микола Петрович Громов. Мені 57 років. Я живу в лісі, на дальньому кордоні. І я щасливий.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.