Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи
Частина 1 з 32

У день виписки я тримала доньку на руках і дивилася, як Вадим витягає з багажника наші сумки. Одну за одною він поставив їх на тротуарі біля будинку моїх батьків. Я думала, що день, коли мене випишуть і я вийду звідти з донькою на руках, стане найщасливішим у моєму житті. А тепер у мене кров застигла в жилах від чоловікових слів.

— Поки що залишайся у своїх батьків: мамі треба побути в тиші. Я повернуся по вас трохи згодом, коли донька підросте.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Мрячив дрібний дощ. Був кінець березня, Софії — близько місяця. Я стояла, притискаючи її до себе, і не плакала. Може, я так гостро відчула, що нас покинули, що сльози й самі не знали, звідки їм политися. Вадимова машина зникла в кінці короткої вулиці в житловому районі на околиці столиці. Я все дивилася їй услід, поки ще можна було розгледіти червоний задній вогник.

Почувши шум машини, мама вибігла з дому. Побачила мене й стала як укопана. Вона чекала, що цього вечора ми з Вадимом приїдемо разом і привеземо їй онуку. Я опустила очі й поправила тонку ковдру, у яку була загорнута Софія.

— У Вадима справи на роботі. Він вирішив спершу завезти нас сюди.

Збрехала я невміло, але мама більше ні про що не спитала. Вона мовчки підхопила найважчу сумку й занесла її до хати.

— Заходь, доню. Холодно тут.

Щойно я переступила старий поріг, за спиною клацнув замок. Дивно було знову опинитися тут. Три роки тому, виходячи звідси в білій весільній сукні, я не сумнівалася: ми з Вадимом будемо разом усе життя. А тепер я повернулася з немовлям на руках, і біля моїх ніг стояло кілька сумок з одягом — чоловік поставив їх там похапцем. Ніколи не думала, що зі мною може таке статися.

До весілля ми зустрічалися два роки. Я займалася контентом у невеликій комунікаційній агенції, Вадим працював менеджером у великій будівельній компанії в столиці. Його родина була заможною й жила в просторому будинку в одному з престижних районів столиці. Я знала, які різні в нас родини, але не вважала це перешкодою. Ми кохали одне одного, а отже, як мені тоді здавалося, з рештою впораємося.

Я помилялася.

Після весілля не минуло й трьох місяців, як Жанна вперше заговорила зі мною про дітей. За вечерею вона сказала про це наче між іншим:

— Син у нас один. Усе, що в нас є, колись дістанеться Вадимові. Ви вже постарайтеся якнайшвидше подарувати нам онука. З ним у домі веселіше буде.

Я всміхалася й пропускала її слова повз вуха. Лише коли завагітніла, зрозуміла, що нічого випадкового в тих зауваженнях не було. Вагітність давалася мені важко. Нудило постійно, а в деякі дні досить було відчути запах їжі, щоб мене знудило.

— Усім вагітним доводиться через це пройти, — казала Жанна. — Я, коли Вадима під серцем носила, працювала як завжди. Спробуй потерпіти.

— Ще трохи потерпи, люба, — повторював Вадим. — Мама вже не молода, не засмучуй її.

Хоч би яка проблема виникала в нас із Вадимом, зрештою прохання було те саме: ще трохи потерпіти. І зверталися з ним до мене.

На восьмому місяці лікар сказав, що дитина добре розвивається, але мені треба більше відпочивати. Я попросила скоротити мені робочий день. Жанні й це не сподобалося.

— Ти ж удома працюєш, не так уже й важко. Вагітність іще не означає, що треба поводитися як хвора.

Я промовчала. У ті дні я думала лише про те, щоб донька народилася здоровою. Більше ніщо для мене не мало значення.

Коли вона народилася, я назвала її Софією. Хотіла, щоб вона росла спокійно, щоб їй не доводилося з ранку до вечора вгадувати, у кого який настрій. Мені й на думку не спадало, що першим похитне мою впевненість її рідний батько.

Після пологів я залишалася в приватному центрі відновлення неподалік від дому. Вадим приходив щовечора. З часом наші розмови дедалі більше сходили нанівець: він подовгу дивився в телефон, а тоді міг раптом сказати:

— Мама каже, що Софія ночами багато плаче.

Я підвела на нього очі…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики