— Та ми із Софією ще навіть удома не були. Звідки твоя мама знає, плаче вона чи ні?
Вадим кілька секунд мовчав.
— Їй хтось сказав.
Далі я не розпитувала, хоча вже відчувала, що щось не так.
У день виписки я так раділа, що майже забула про всі прикрощі. Надягла вільну сукню, взяла Софію й сіла з нею на заднє сидіння. Нарешті додому. Я уявляла, як Вадим внесе малу до нашої кімнати і як Жанна, попри свою непросту вдачу, усе-таки всміхнеться, побачивши онуку.
Хвилин через двадцять Вадим звернув на іншу дорогу. Я глянула у вікно. Додому їхали не цією дорогою.
— Куди ми їдемо?
Він відповів не відразу:
— До твоїх батьків.
Я подалася вперед. Мені здалося, що я недочула.
— До моїх батьків?
Вадим міцніше стиснув кермо.
— У мами безсоння. Софія ще маленька, напевно, плакатиме вночі. А мама дитячого галасу не зносить.
Я глянула в дзеркало заднього виду: у ньому було видно Вадима.
— І тому ти везеш нас до моїх батьків, щоб залишити там на якийсь час? — Я засміялася, тільки смішно мені не було. — Я ж щойно народила. Ти хочеш, щоб я тепер жила в них?
— Це тимчасово.
— На скільки?
Вадим промовчав. Довелося спитати ще раз. Тоді він відповів так тихо, що мені знову здалося, ніби я недочула:
— Років на три, приблизно.
— На три роки?
— Три роки — не так уже й багато.
Софія спала, притиснувши маленькі кулачки до грудей. Я глянула на неї, перш ніж спитати:
— Ти взагалі розумієш, що це твоя донька?
Вадим насупився.
— Ти зараз про що?
— Нашій доньці близько місяця. Я щойно народила, а ти жодного разу не спитав, як я почуваюся, як вона. Приїхав по нас, і перше, що ти мені кажеш: їдь до своїх батьків на три роки.
— Я ж сказав. Моїй матері потрібен спокій.
— А мені, Вадиме?
Він не відповів. Я відвернулася до вікна. Крізь мокре скло я бачила лише невиразні обриси дерев край дороги. Поки ми їхали під цим дрібним дощем, я згадала, як на весіллі Вадим узяв мене за руку перед обома родинами.
— Хоч би що сталося, віднині я тебе саму не залишу.
Я йому повірила. Покинула роботу, яку любила. Скільки разів я стримувала сльози, слухаючи Жаннині зауваження, і думала, що, коли наберуся терпіння, його родина з часом мене зрозуміє. Але для декого твоє терпіння — то твій обов’язок, навіть якщо ти терпиш із любові.
Біля батьківського дому Вадим вийшов із машини й відчинив багажник. Вийняв спершу одну валізу, потім другу, останньою дістав сумку із Софіїними речами. Акуратно розставив усе біля вхідних дверей. Я й далі сиділа на задньому сидінні, коли він глянув на мене.
— Виходь.
Я не зрушила з місця.
— Ти й справді залишаєш мене тут?
— Я щомісяця переказуватиму тобі гроші на дитину.
Я глянула на нього.
— Скільки?
— Тридцять тисяч.
Я навіть засміялася. Річ була не в тому, багато це чи мало. Він назвав суму з таким полегшенням, ніби досить налагодити щомісячні перекази — і все, що від нього вимагається як від чоловіка й батька, буде зроблено.
Я відчинила дверцята.
— Добре.
Вадим трохи здивувався. Може, чекав, що я заплачу, схоплю його за руку, почну звинувачувати чи влаштую сцену. Я лише нахилилася до Софії й узяла її на руки. Перш ніж увійти, озирнулася:
— Ти справді приїдеш по нас через три роки?
— Звісно, — одразу відповів він.
Я кивнула.
— Я це запам’ятаю.
Я ввійшла із Софією на руках. Мама стояла біля дверей і бачила, як Вадим поїхав. Тепер вона обернулася до мене.
— Доню, що сталося?
Я довго не відповідала. Тоді все-таки сказала:
— Каже, що матері треба відпочити в тиші. Хоче, щоб Софія пожила тут, поки не підросте.
Мама була приголомшена.
— І на скільки це?
— На три роки.
Замість відповіді мама мовчки потяглася до сумки в мене на плечі й зняла її.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.