
— Антоне Костюку, сьогодні ввечері ти втратив не лише дружину. Ти щойно втратив посаду генерального директора.
Голос Валентини Лозинської рознісся бальною залою, наче зачитаний уголос вирок, якого вже не скасувати. Оркестр стих. Пари, що танцювали, розійшлися, і понад двісті гостей повернулися до сцени. Антон стояв на сходах під величезною кришталевою люстрою. Юлія Дубровська, з якою він щойно танцював на очах у дружини, тепер була поруч із Ларисою.

Кілька секунд, здавалося, ніхто не дихав. Потім Антон розсміявся й підняв келих. У його сміхові була жорстокість: він був певен, що за цим публічним приниженням стояв лише останній спалах ревнощів зневіреної дружини. А Валентина тримала мікрофон, і руки в неї не тремтіли. Її спокій тривожив дужче, ніж якби вона закричала.
За три години до цих слів над ошатними фасадами вже починало сутеніти. До п’ятизіркового «Липового павільйону» поволі під’їжджали дорогі машини. На цей вечір готель забронювали для групи «Костюк»: одна з найвідоміших у країні компаній на ринку нерухомості відзначала десятиріччя. Біля головного входу розстелили червону доріжку. Уздовж неї фотографи й журналісти чекали на підприємців, інвесторів і світських гостей.
У залі лишалося розставити останні композиції з білих троянд. На шовкових скатертинах стояли кришталеві келихи, у яких відбивалося золотаве світло, а оркестр догравав на репетиції останні такти вальсу. Здавалося, для бездоганного свята передбачили все.
У номері на верхньому поверсі Валентина сиділа перед дзеркалом і дивилася на маленьку обручку, яку й досі носила. Вона місяцями уявляла собі цей вечір, але жодного разу — таким, яким їй судилося його прожити.
Валентині було двадцять сім років, і її стримана врода впадала в око й без помітних прикрас та зухвалого вбрання. Каштанове волосся м’якими хвилями спадало на плечі. У темних очах іще вгадувалася колишня ніжність, хоча за останні роки в погляді побільшало обачності. На ювілей вона вибрала довгу сукню з темно-синього шовку, стриману й ошатну за кроєм, та маленькі діамантові сережки, що лишилися їй від матері.
На столі лежало запрошення зі срібним написом: «Десятиріччя групи „Костюк“. Десять років творення майбутнього». Валентина провела рукою по літерах. Уперше вона почула цю назву від Антона в скромній кав’ярні. Він сидів навпроти неї з потертою текою, а грошей у нього ледь вистачало на дві чашки кави. Ні власного кабінету, ні водія, ні дорогого годинника в Антона тоді не було. Були мрії, страх, що нічого не вийде, і жінка, яка повірила в нього, коли більше ніхто не захотів.
У двері нетерпляче постукали. Антон не став чекати відповіді: увійшов, і далі розмовляючи телефоном та поправляючи запонки на бездоганно білій сорочці. Від чорного смокінга, пошитого на замовлення, пахло дорогим одеколоном, який Валентина багато років тому вибрала для нього. На дружину він спершу навіть не глянув. Підійшов до дзеркала, перевірив зачіску й із завченою усмішкою закінчив розмову. Телефон зник із його руки, а усмішки — як і не було.
— Ти так і збираєшся спуститися? — спитав він, окинувши її сукню поглядом без жодного захвату. Почувши його холодний тон, Валентина повільно підвела очі.
— Я пам’ятала, як тобі подобається синій, — відповіла вона, дивлячись на своє відображення. — Тому його й вибрала.
Антон коротко й зневажливо хмикнув.
— Ми святкуємо не річницю весілля, Валентино. Це діловий вечір, там будуть важливі люди. Ти йдеш зі мною, і мені хотілося б, щоб ти розуміла: супроводжувати мене й перетягувати на себе всю увагу — різні речі.
Їй кольнуло в грудях, але голос лишився спокійним.
— У мене теж є запрошення, Антоне. Компанії десять років, ми з тобою шість років одружені. Мені хотілося розділити з тобою цей вечір.
Антон підійшов до вікна. Звідти було видно, як приїжджають перші гості.
— Саме тому я й хочу, щоб обійшлося без незручних ситуацій. Будуть журналісти, іноземні інвестори, члени ради. Мені не потрібні запитання про наше особисте життя.
— Про наше особисте життя? Відколи це стало ніяково з’являтися на людях із дружиною?
— Відколи дружина почала поводитися так, ніби все крутиться довкола її почуттів. — Антон повернув голову, уже не приховуючи роздратування. — Зроби ласку: зайди після мене й постарайся не втручатися в ділові розмови.


















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Справедливість.