В одному промисловому місті місцева банда вирішила відібрати квартиру в дружини ветерана. Але злочинці припустилися фатальної помилки. Вони гадали, що він загинув у горах.
Вони запроторили його дружину до психіатричної клініки, а доньку віддали до притулку. Але Олексій Іванов повернувся. Він не став трощити черепи в першому-ліпшому шинку.
Він влаштувався вантажником до тих, хто його пограбував. Місяць за місяцем він збирав зашморг із доказів для кожного: від продажного лікаря до ватажка мафії. Місто 93-го року було схоже на пораненого звіра, що забився в підворіття й огризається на кожного перехожого.
Місто задихалося в диму металургійного комбінату. Небо над ним було кольору несвіжого свинцю, а повітря просякло запахом гару й дешевого бензину. Коли Олексій зійшов із поїзда, стискаючи в руці вицвілий армійський рюкзак, він ледве впізнав рідні вулиці.
На вокзалі метушилися торговці з величезними картатими сумками. Поліцейські патрулі в засмальцьованій формі жадібно видивлялися, у кого б перевірити документи. А на кожному розі височіли кіоски з гофрованого заліза, обклеєні рекламою фінансових пірамід.
Олексій ішов Заводською вулицею, і кожен крок віддавався тупим болем у лівому коліні. Це був сувенір від уламка міни, отриманий у гарячій точці. Але чоловік зовсім не помічав фізичного болю.
У його кишені лежала пачка листів від Лени, дбайливо перев’язана старою стрічкою. Він знав кожне пестливе слово в них абсолютно напам’ять. «Альошеньку, ми купили Катрусі новий портфель до школи, ми чекаємо на тебе щохвилини».
Ці листи були його надійною бронею всі три роки служби. Він повільно звернув у свій рідний двір. Стара п’ятиповерхівка зустріла його моторошною й дивною тишею.
Старенькі сусідки, які зазвичай цілодобово чергували на лавках, при його появі раптом замовкли. Одна з них, тітка Люся, впустила сумку з хлібом і дрібно перехрестилася. «Господи, невже живий!» — тихо прошепотіла приголомшена жінка.
Олексій лише кивнув їй, відчуваючи, як усередині ворушиться холодне передчуття біди. Він кулею злетів на знайомий четвертий поверх. Рука звично намацала ключ у потаємній кишені рюкзака, але біля дверей номер сорок вісім він завмер.
Двері були зовсім іншими. Тепер тут стояла важка сталева перепона, оббита дорогим дерматином, із блискучим імпортним замком замість їхнього старого. Олексій постукав один раз, потім удруге, і цей звук видався йому глухим, наче стукіт по кришці труни.
За дверима почулися важкі чоловічі кроки й різкий брязкіт ланцюжка. Стулка прочинилася рівно настільки, щоб він побачив чоловіка років тридцяти з короткою стрижкою й товстим золотим ланцюгом на бичачій шиї. Із квартири тхнуло чужими парфумами й смаженим м’ясом — запахами, яких тут ніколи раніше не було.
«Чого треба?» — грубо спитав незнайомець, оцінювально оглядаючи вицвілий камуфляж Іванова. «Я Олексій Іванов, і я тут живу. Де моя дружина Олена і де донька Катя?»
Чоловік вишкірився, оголивши золоту фіксу, і ліниво поколупав у зубах сірником. «Слухай, ветеране, ти явно адресою помилився. Цю квартиру я законно купив пів року тому через агентство нерухомості».
«Угода абсолютно чиста й повністю нотаріальна. А твоя дружина, як сусіди казали, розумом рушила: вила ночами й на людей кидалася. Відвезли її до психіатричної клініки за містом, а малу опіка забрала в дитбудинок».
«Усе, забирайся звідси по-доброму, поки я хлопців із бригади не покликав. Вони тобі швидко й дохідливо орієнтацію в просторі поправлять». Двері миттю зачинилися з важким, остаточним звуком.
Олексій залишився стояти в темному під’їзді, міцно притулившись чолом до холодної стіни…
