Повернувшись додому, він почув новину, від якої всередині ніби обірвалася остання нитка. А коли прийшов на цвинтар, побачив біля свіжої могили те, чого аж ніяк не чекав…
Артем перемахнув через невисокий паркан майже граючись. Настрій у нього був легкий, навіть пустотливий. У домі в Лери сьогодні нікого не було, і саме тому все вийшло так просто.
Вона сама запросила його, сама зніяковіла, сама повірила, що цей вечір може щось змінити. Кумедна, наївна. Щойно він з’явився, вона вже дивилася на нього так, ніби між ними давно все вирішено. Кохання, весілля, майбутнє… Артем ледве стримував усмішку. Яке кохання? Яке весілля? Таких закоханих дівчат навколо нього завжди вистачало.
Хоча Лера все ж відрізнялася від інших. Молода, чиста, довірлива аж до дурості. Він давно помічав, як вона проводжає його поглядом, як губиться, якщо він раптом заговорить із нею. Іноді він дозволяв собі сказати їй кілька ласкавих слів, але ніколи не вкладав у це нічого серйозного.
Їй щойно мало виповнитися вісімнадцять. І все склалося надто вдало, ніби само йшло йому до рук. Біля магазину Лера першою зупинила його.
— Артеме, привіт… У тебе є трохи часу?
— Привіт. Що сталося? — він усміхнувся ліниво. — Сьогодні в мене день народження. Приходь увечері, я щось приготую.
— А хто ще буде? — спитав він, помітивши, як вона залилася рум’янцем.
— Нікого.
Артем подивився на неї вже уважніше. Вісімнадцять. Одна вдома. Нікого не буде. Цікавий поворот. А бабуся? Якщо пам’ять не зраджувала, сьогодні вона була в нічну зміну.
Оце вже справді удача.
Чому б і не зайти? Лера була гарненька, тільки надто вже недоступна. Зазвичай навколо Артема крутилися дівчата простіші, ті, що легко сміялися, легко ображалися і так само легко на все погоджувалися. А Лера була ніби заборонений плід — тому й вабила сильніше.
— Домовилися, — сказав він. — О восьмій буду.
Лера почервоніла ще дужче, а Артемові раптом і самому стало спекотно. Він упіймав себе на думці: а ж вона, можливо, досі нікого до себе так близько не підпускала. Такого в нього ще не було.
Артема ростила мати. Віра народила його пізно, коли їй уже було за сорок. У селищі всі знали: з особистим життям у неї ніколи не складалося. Спершу вона вибирала, перебирала, знаходила вади в кожному, хто намагався до неї залицятися. Потім вік підкрався так близько, що стало вже не до вибору.
Перший шлюб виявився важким. Чоловік пив, влаштовував сцени, піднімав на неї руку. Віра терпіла майже три роки, доки одна страшна втрата остаточно не виштовхнула її з того дому. Вона звернулася по допомогу, розлучилася і довго приходила до тями.
Потім були ще роки самотності. Вона розуміла: час минає, а мрія про дитину стає дедалі примарнішою. Другий чоловік виявився не жорстоким, але вірності в ньому не було ні на гріш. Віра і його виставила за двері.
Коли їй виповнилося сорок, вона думала вже не про кохання, не про шлюб, не про красиві слова. Тільки про дитину. Тому в селищі ніхто особливо не здивувався, коли в неї почалися стосунки з приїжджим робітником. Жінки на лавках зітхали: хоч би вийшло, хоч би подарував їй дитину.
Чи то доля змилувалася над Вірою, чи то бажання її було таким сильним, але невдовзі після від’їзду тієї бригади вона зрозуміла, що чекає маля. Радості її не було меж. Вона ходила сяюча, часто уявляла, якою буде дитина.
Той чоловік був видний: високий, міцний, широкоплечий, з яскравими очима. Не чоловік, а картинка. З Вірою він зійшовся легко, бо вона відразу сказала: жодних зобов’язань, жодних претензій на чуже життя. Вона була старша за нього майже на сім років і прекрасно розуміла, що втримувати його не стане.
Пізніше по селищу пішов поголос, ніби через кілька років він приїздив знову. Артем тоді вже підростав. Хтось повідомив приїжджому, що у Віри є син, дуже схожий на нього. Казали, чоловік пропонував допомогу, гроші для хлопчика, але Віра нічого не взяла.
Вона попросила його більше не з’являтися. Сказала, що син — її, тільки її, і нікому вона його не віддасть навіть часткою свого життя.
Артем і справді вдався в батька. У двадцять один виглядав старшим: міцний, упевнений, із тією самою зовнішністю, на яку дівчата мимоволі озиралися. Романів у нього було стільки, що він і сам давно збився з ліку.
На службу його тоді не забрали. Мати зібрала довідки, пояснила, що він у неї один, що здоров’я в неї слабке. І це було не просто вигадкою. Віра останніми роками помітно здала: тиск, зайва вага, серце дедалі частіше нагадувало про себе. Тож залишити сина вдома виявилося неважко. Та й сам Артем не рвався туди, де треба жити за наказом.
Навіщо? Тут, на волі, життя було куди цікавіше.
Він уже рік працював в автомайстерні. Чоловіки казали, що хлопець тямущий: мотор міг розібрати й зібрати майже із заплющеними очима. Його цінували, платили пристойно. Половину зарплати він віддавав матері, другу залишав собі — на одяг, розваги і дівчат.
До випивки він був байдужий. Міг із друзями взяти пляшку пива, але рідко й без особливого бажання. А от до жіночої уваги був жадібний аж до непристойності. Скільки дівчат приходили потім до Віри в сльозах, уже ніхто не рахував.
Мати сварилася, просила його взятися за розум.
— Артеме, ну не можна ж так, — казала вона. — Ти щотижня з новою ходиш. Вони ж не іграшки. Кожна сподівається, що у вас усе серйозно.
— Мамо, ну що ти починаєш?
