У колективі Данило давно став тією самою людиною, про яку згадували насамперед, щойно техніка починала вередувати. У когось зависала робоча програма, у когось зникав доступ до потрібної системи, у когось принтер відмовлявся друкувати саме в ту мить, коли документ був потрібен терміново. І тоді офісом майже одразу лунало одне й те саме: покличте Данила.
Він з’являвся спокійно, без метушні, ніби всі ці раптові поломки були для нього не проблемою, а звичайною дрібницею. Колеги, особливо дівчата з сусідніх відділів, дивилися на нього з такою надією, наче він одним дотиком міг оживити будь-який екран. Зазвичай так і було. Кілька швидких дій, пара негучних пояснень — і техніка знову починала працювати, а по клавіатурах знову розлітався звичний діловий стукіт.
Данилові було двадцять вісім. Він уже встиг відслужити, закінчити інститут, попрацювати кілька років на нормальній посаді, хай і без великих грошей. Хлопець був розумний, стриманий, відповідальний, без шкідливих звичок і порожнього вихваляння. Тільки одружуватися все ніяк не збирався.
Саме це найбільше тривожило його матір. Світлана часто поверталася до однієї й тієї самої розмови, щоразу зітхаючи так, ніби син навмисне відкладає її спокійну старість.
— Даню, тобі вже давно не вісімнадцять, — починала вона. — Коли ти приведеш додому дівчину? Коли ми нарешті побачимо твою наречену?
— От з’явиться в мене власне житло, тоді й приведу, — відповідав він майже жартома, хоча всередині ця тема давно відгукувалася неприємною вагою.
Світлана тільки хитала головою.
— А де його взяти, те житло? Ми з батьком тобі допомогти не можемо, ти ж сам усе розумієш. Нам би на життя вистачало.
Вони з чоловіком працювали все життя, але великих заощаджень так і не зібрали. Пощастило лише в одному: колись їм дали простору квартиру від підприємства. Якби не це, невідомо, де б вони тепер жили.
Одного разу Данило не стримався:
