Життя без прикрас
Стрілки на старому настінному годиннику у вітальні показували за чверть десята, коли Оля втретє набрала номер чоловіка. І втретє ввічливий жіночий голос повідомив їй, що абонент перебуває поза зоною дії мережі. Вона поклала телефон на стіл і притиснула долоні до щік.
Щоки палали, ніби вона довго стояла на морозі. Хоча за вікном був теплий вересневий вечір, і на підвіконні задумливо мерехтіла свічка, яку вона запалила годину тому, аби хоч якось себе зайняти.
— Маш, вечеряти будеш? — гукнула Оля в дитячу, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
— Ні, мам, я вже не хочу. Я з татом почекаю, — долинуло у відповідь.
Машенька у свої шість років мала дивовижну здатність вловлювати настрій матері. І Оля завжди боялася, що донька надто рано навчиться розпізнавати тривогу. Тому вона стиснула зуби, заварила собі міцний чай і сіла біля вікна. Андрій ніколи так не затримувався. Ніколи.
За вісім років їхнього спільного життя він міг запізнитися на пів години, у крайньому разі на годину, але завжди, завжди дзвонив. Навіть якщо працював над складним квартальним звітом, навіть якщо був на корпоративі, навіть коли лежав із запаленням легень у лікарні після невдалого відрядження до віддаленого північного регіону. Це було їхнє негласне правило. Він дзвонив. Вона знала.
А тепер стрілки показували вже десяту, а телефон мовчав. Оля взяла мобільний і набрала перший номер зі списку контактів. Ігор, давній друг Андрія ще зі студентських часів, відповів майже одразу.
— Оль, привіт. Щось сталося? — голос його звучав спантеличено.
— Ігорю, ти сьогодні Андрія не бачив? Він не приїхав додому. Телефон не відповідає.
У слухавці зависла коротка пауза, і Оля з цієї паузи зрозуміла. Ні, не бачив.
— Ні, ми з ним востаннє в суботу зідзвонювалися. А що, давно його нема?
— Уже години три.
— Хм, дивно. Слухай, може, на роботі затримали? Зараз у них там, кажуть, якийсь великий аудит іде?
— Може, — видихнула Оля. — Пробач, що потурбувала.
— Та годі, ти що. Якщо що, дзвони одразу. Я тут.
Наступний дзвінок — Володі, шкільному товаришеві. Та сама відповідь, та сама легка стурбованість. Потім Антон, потім Віталій, потім Діма. Ніхто не бачив Андрія від учора. Оля відчувала, як із кожним дзвінком у грудях міцнішає холодний твердий клубок, і дихати стає важче.
Машенька прибігла зі своєї кімнати, тримаючи в руках плюшевого жирафа, і видерлася матері на коліна.
— Мам, а чому тата довго нема? — спитала вона, притискаючись щокою до її плеча.
— Тато на роботі затримався, сонечко.
— Знову з тіткою Цифрою? — уточнила Машенька серйозно.
Так донька називала квартальні звіти, бо Андрій якось жартома сказав їй, що в нього на роботі живе тітка на ім’я Цифра, яка дуже любить, щоб її весь час поправляли й причісували.
— Знову з нею, — відповіла Оля і поцілувала доньку в маківку. — Іди почисть зуби й лягай, я до тебе зараз прийду.
Коли Машенька вибігла, Оля знову взялася за телефон. Залишалася остання людина, якій вона могла зателефонувати. Колега Андрія по роботі — Павло. Вони не були близькими друзями, радше приятелями, але в одному відділі працювали вже чотири роки. Якщо хтось і знав, де зараз її чоловік, то саме Павло.
Оля знайшла його номер у записнику чоловіка на холодильнику. Андрій завжди дублював важливі контакти ще й від руки, у маленькому блокноті. Казав, що техніка може підвести, а папірець — ні. Довгі гудки. Один, другий, третій.
І, нарешті, клацання, і заговорив автовідповідач. Спершу Оля навіть не збагнула, що чує. Голос Павла, спокійний і трохи втомлений, вимовляв дивну фразу:
— Добрий день. Якщо ви це чуєте, значить, мене немає поруч із телефоном. Можливо, дуже немає. Андрію, якщо це ти, їдь у заміський будинок до моєї бабусі. Там, у червоній банці, все. Нікому не довіряй. Олю бережи. Решта, будь ласка, залиште ваше повідомлення після сигналу.
І рівний, бездушний гудок.
Оля сиділа з притиснутим до вуха телефоном, і їй здавалося, що підлога під ногами повільно йде кудись униз. Вона передзвонила. Ще раз. І ще. Щоразу той самий голос. Той самий текст.
«Андрію, якщо це ти, їдь у заміський будинок… Нікому не довіряй. Олю бережи».
Оля. Її Оля. Він назвав її ім’я. Що це означає? Що Павло зробив такий запис? Коли? Навіщо? І чому він сказав «бережи Олю», ніби знав, що з її чоловіком може щось статися? Голова йшла обертом, і Оля помітила, що її пальці тремтять так сильно, що вона ледве втримує телефон.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.