Стрілки на старому настінному годиннику у вітальні показували за чверть десята, коли Оля втретє набрала номер чоловіка. І втретє ввічливий жіночий голос повідомив їй, що абонент перебуває поза зоною дії мережі. Вона поклала телефон на стіл і притиснула долоні до щік.
Щоки палали, ніби вона довго стояла на морозі. Хоча за вікном був теплий вересневий вечір, і на підвіконні задумливо мерехтіла свічка, яку вона запалила годину тому, аби хоч якось себе зайняти.
— Маш, вечеряти будеш? — гукнула Оля в дитячу, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
— Ні, мам, я вже не хочу. Я з татом почекаю, — долинуло у відповідь.
Машенька у свої шість років мала дивовижну здатність вловлювати настрій матері. І Оля завжди боялася, що донька надто рано навчиться розпізнавати тривогу. Тому вона стиснула зуби, заварила собі міцний чай і сіла біля вікна. Андрій ніколи так не затримувався. Ніколи.
За вісім років їхнього спільного життя він міг запізнитися на пів години, у крайньому разі на годину, але завжди, завжди дзвонив. Навіть якщо працював над складним квартальним звітом, навіть якщо був на корпоративі, навіть коли лежав із запаленням легень у лікарні після невдалого відрядження до віддаленого північного регіону. Це було їхнє негласне правило. Він дзвонив. Вона знала.
А тепер стрілки показували вже десяту, а телефон мовчав. Оля взяла мобільний і набрала перший номер зі списку контактів. Ігор, давній друг Андрія ще зі студентських часів, відповів майже одразу.
— Оль, привіт. Щось сталося? — голос його звучав спантеличено.
— Ігорю, ти сьогодні Андрія не бачив? Він не приїхав додому. Телефон не відповідає.
У слухавці зависла коротка пауза, і Оля з цієї паузи зрозуміла. Ні, не бачив.
— Ні, ми з ним востаннє в суботу зідзвонювалися. А що, давно його нема?
— Уже години три.
— Хм, дивно. Слухай, може, на роботі затримали? Зараз у них там, кажуть, якийсь великий аудит іде?
— Може, — видихнула Оля. — Пробач, що потурбувала.
— Та годі, ти що. Якщо що, дзвони одразу. Я тут.
Наступний дзвінок — Володі, шкільному товаришеві. Та сама відповідь, та сама легка стурбованість. Потім Антон, потім Віталій, потім Діма. Ніхто не бачив Андрія від учора. Оля відчувала, як із кожним дзвінком у грудях міцнішає холодний твердий клубок, і дихати стає важче.
Машенька прибігла зі своєї кімнати, тримаючи в руках плюшевого жирафа, і видерлася матері на коліна.
— Мам, а чому тата довго нема? — спитала вона, притискаючись щокою до її плеча.
— Тато на роботі затримався, сонечко.
— Знову з тіткою Цифрою? — уточнила Машенька серйозно.
Так донька називала квартальні звіти, бо Андрій якось жартома сказав їй, що в нього на роботі живе тітка на ім’я Цифра, яка дуже любить, щоб її весь час поправляли й причісували.
— Знову з нею, — відповіла Оля і поцілувала доньку в маківку. — Іди почисть зуби й лягай, я до тебе зараз прийду.
Коли Машенька вибігла, Оля знову взялася за телефон. Залишалася остання людина, якій вона могла зателефонувати. Колега Андрія по роботі — Павло. Вони не були близькими друзями, радше приятелями, але в одному відділі працювали вже чотири роки. Якщо хтось і знав, де зараз її чоловік, то саме Павло.
Оля знайшла його номер у записнику чоловіка на холодильнику. Андрій завжди дублював важливі контакти ще й від руки, у маленькому блокноті. Казав, що техніка може підвести, а папірець — ні. Довгі гудки. Один, другий, третій.
І, нарешті, клацання, і заговорив автовідповідач. Спершу Оля навіть не збагнула, що чує. Голос Павла, спокійний і трохи втомлений, вимовляв дивну фразу:
— Добрий день. Якщо ви це чуєте, значить, мене немає поруч із телефоном. Можливо, дуже немає. Андрію, якщо це ти, їдь у заміський будинок до моєї бабусі. Там, у червоній банці, все. Нікому не довіряй. Олю бережи. Решта, будь ласка, залиште ваше повідомлення після сигналу.
І рівний, бездушний гудок.
Оля сиділа з притиснутим до вуха телефоном, і їй здавалося, що підлога під ногами повільно йде кудись униз. Вона передзвонила. Ще раз. І ще. Щоразу той самий голос. Той самий текст.
«Андрію, якщо це ти, їдь у заміський будинок… Нікому не довіряй. Олю бережи».
Оля. Її Оля. Він назвав її ім’я. Що це означає? Що Павло зробив такий запис? Коли? Навіщо? І чому він сказав «бережи Олю», ніби знав, що з її чоловіком може щось статися? Голова йшла обертом, і Оля помітила, що її пальці тремтять так сильно, що вона ледве втримує телефон.
Із дитячої долинуло сонне:
