— Мамо, ти де? Я почистила.
Оля змусила себе встати. Змусила усміхнутися. Зайшла до доньки, підтикнула ковдру, прочитала улюблену казку про дівчинку і трьох ведмедів. Машенька заснула швидко. Вона завжди засинала швидко, ніби весь її маленький день був сповнений якихось важливих і виснажливих звершень.
А Оля сиділа біля її ліжечка. Дивилася на рівно піднімаючі й опускаючі груди й думала: «Що ж ти, Андрійчику, накоїв? Куди ти зник?»
Уночі вона не склепила очей. Лежала на своїй половині широкого ліжка, повернувшись обличчям до його порожньої подушки, і намагалася згадати, що вона могла пропустити. Які були ознаки, які були дзвіночки. Бо тепер, у темряві, у тиші, їй здавалося, дзвіночки були. Вона просто не хотіла їх чути.
Ранок Оля зустріла за кухонним столом, із захололою чашкою кави й порожнім поглядом. Машенька, прокинувшись, насамперед підбігла до дверей батьківської спальні й розчахнула їх. Оля почула, як донька тихо ахнула.
— Мам, тато все ще на роботі?
— Усе ще, золота.
— А він повернеться сьогодні?
— Звісно, повернеться.
Це була перша брехня. Оля сама не вірила в ці слова, і від цього всередині щось дряпало. Вона відвезла Машеньку до дитячого садка, попросивши виховательку Раїсу Іллівну, щоб доньку сьогодні забирала бабуся, мама Олі, яка жила в сусідньому під’їзді. Раїса Іллівна подивилася на неї уважно й спитала:
— Олечко, у тебе все гаразд? Ти сама на себе не схожа.
— Голова розболілася, — збрехала Оля. — Зараз в аптеку зайду.
І поспішила геть. Із машини вона набрала номер мами.
— Мамо, Андрій учора додому не прийшов. Будь ласка, забери Машу із садка й побудь із нею в мене вдома. Я… Я розберуся, що сталося.
У слухавці зависла страшна материнська тиша. Потім мама сказала дуже спокійно, без голосінь:
— Я вже їду. Олюшко, головне, не панікуй. Може, відрядження термінове чи ще щось? Твій чоловік — чоловік порядний. Він би тебе без причини не залишив.
— Я знаю, — видихнула Оля. — Тому й боюся.
Наступний пункт — відділок поліції. Оля ніколи раніше не бувала в таких місцях і тепер, переступаючи поріг, відчула ту особливу, тужливу втому, яка, здається, в’їлася тут у стіни. Молодий черговий, років двадцяти п’яти, вислухав її уважно.
— Так, громадянин Воронцов Андрій Михайлович, 1990 року народження, не повернувся додому від учорашнього вечора, так?
— Так.
— Скажіть, у родині у вас усе гаразд? Сварки, конфлікти були? Може, у чоловіка є інші інтереси? Друзі якісь? Подруги?
Оля подивилася на нього й несподівано для самої себе сказала твердо:
— У мого чоловіка немає інших інтересів. І інших подруг. І ми не сварилися.
— Розумію, — кивнув черговий, і в голосі його прозвучала та особлива поблажливість, яку вмикають, коли говорять з емоційною жінкою. — Бачите, Ольго Сергіївно, у нас у практиці більшість таких випадків закінчується тим, що чоловік виявляється в несподіваному місці. Я б радив почекати ще добу. Порозпитувати в колег, у друзів. І вже потім, якщо не з’явиться…
— А якщо він у небезпеці? — перебила Оля.
— А є якісь конкретні підстави так думати?
Оля відкрила рота й закрила. Що вона могла сказати? Що почула дивне послання на чужому автовідповідачі? Що в неї лихе передчуття? Цей молодик подивиться на неї з іще більшою жалістю й проведе до виходу.
— Ні, — сказала вона глухо, — конкретних підстав немає.
— Тоді зачекайте, будь ласка. І зателефонуйте, якщо він повернеться, щоб ми знали, що у вас усе добре.
Оля вийшла на вулицю, і вересневе сонце засліпило її. Вона стояла на сходах поліцейської дільниці, і їй здавалося, що ніколи в житті вона не була такою самотньою. Телефон у кишені завібрував. Катя. Подруга. Єдина, кому Оля написала вночі коротке повідомлення: «Андрій зник. Поговори зі мною вранці».
Зараз Катя писала: «Я звільнилася. Виїжджаю до тебе. Де ти?»
За сорок хвилин вони сиділи в маленькому кафе через дорогу від Олиного дому. Катя, висока, темноволоса, з короткою стрижкою й пронизливими карими очима, була її найдавнішою подругою. Вони познайомилися в інституті на першому курсі економічного факультету й відтоді не втрачали зв’язку. Катя кілька років тому розлучилася. Важко, з великим скандалом. І з цього досвіду винесла особливе, чіпке ставлення до чоловіків. І до їхніх дивних історій.
— Так, — сказала Катя, поставивши перед Олею чашку капучино, — розповідай усе. Докладно. Кожну дрібницю за останній тиждень. Що їв? Що говорив? О котрій приходив? Кому дзвонив?
Оля почала розповідати. Почала з того дня, як вони повернулися з моря. Три тижні тому. Андрій був тоді засмаглий, відпочилий, веселий. Вони з Машенькою будували на пляжі піщані замки. Він смішно бурчав, що «ці дівчата зовсім мене замучили». Катя слухала, кивала, робила нотатки в блокноті. У неї була ця професійна звичка — записувати все. Катя працювала в страховій компанії фахівчинею з розслідування страхових випадків. І звичка перейшла в особисте життя.
— Коли в нього почався цей аудит на роботі? — спитала Катя.
— Днів десять тому.
— І що, він часто затримувався?
— Так, останній тиждень постійно. Повертався втомлений, мовчазний. Я думала, робота просто важка.
— А розмови телефоном? Щось дивне?
Оля замислилася. І раптом ніби клацнуло….
