— Катю, стривай. Була одна розмова. Дні три тому. Він стояв на балконі, і я випадково вийшла. Він комусь казав: «Ти зрозумій, якщо вони дізнаються, що ми це бачили, нас просто закопають. Без жартів. Я серйозно». Я тоді зайшла назад, щоб не заважати. І спитала потім. Він сказав, що обговорював із приятелем сюжет якогось фільму, який той написав. Мовляв, сценарист страждає.
— А ти повірила?
— Я хотіла повірити, — Оля замовкла.
Катя підвела на неї очі.
— Олечко, скажи мені чесно, у тебе немає відчуття, що Андрій останнім часом щось приховував?
Оля опустила погляд у чашку. І раптом зрозуміла. Було. Було це відчуття. Просто вона звикла відганяти його геть.
— Було, — зізналася вона. — Він почав ходити з двома телефонами. На другий приходили якісь повідомлення. Він відповідав коротко, а потім ховав у портфель. Я не питала. Думала, робочий.
— Хм, — сказала Катя. — Слухай, а автовідповідач цього його колеги, Павла, здається… Дай-но мені, я хочу послухати сама.
Оля набрала номер і простягнула слухавку. Катя слухала, насупившись. Один раз. Другий раз. Третій.
— Дай мені свій телефон, — сказала вона нарешті. — Я зараз увімкну диктофон на своєму, а ти ще раз передзвониш і піднесеш до мого. Запишемо.
Вони так і зробили. Запис вийшов із шурхотами, але розбірливий. Катя слухала його ще кілька разів, прокручуючи туди-сюди.
— Так, — сказала вона. — Це незвичне привітання. Це повідомлення. Він спеціально записав його так, ніби залишає інструкцію. І зверни увагу, він не назвав свого прізвища. Тільки Андрія і тебе. Це сигнал. Це закодоване повідомлення для твого чоловіка. І, по-моєму, для тебе теж.
— Але чому так? Чому не подзвонити, не написати?
— Бо, вочевидь, він не знав, чи в безпеці його телефон, його пошта, його дім. Автовідповідач — єдиний канал, до якого можна дістатися, не привертаючи уваги. Хто завгодно міг подзвонити й почути. А сенс зрозумів би тільки той, кому це адресовано.
Оля дивилася на подругу зі зростаючим жахом.
— Ти хочеш сказати, що Павло теж?..
— Я хочу сказати, що нам треба їхати до тієї бабусі. У заміський будинок. Терміново. Але я навіть не знаю, де живе його бабуся. Думай, Олю, думай. Андрій із ним на роботі чотири роки. Вони спілкувалися. Може, хтось із дружин знайомих згадував. Може, фото в соціальних мережах. Може, Андрій привозив щось звідти. Мед, варення, гриби.
Оля заплющила очі, намагаючись згадати. І згадала.
— Малинове варення, — повільно сказала вона. — Торік Павло привіз величезну банку, пригостив Андрія. Сказав, «від бабулі з приміського району».
— Приміський! Уже щось, — кивнула Катя. — Не точна адреса, звісно, але це вже зачіпка. Зараз спробуємо знайти.
Вона дістала ноутбук (Катя ходила з ним у великій шкіряній сумці, як із продовженням себе) і почала щось швидко шукати. Соцмережі Павла були скупі, але фотографії знайшлися. Кілька кадрів із відпочинку. Сільський будиночок із різьбленими лиштвами, перед ним стара яблуня. На ґанку літня жінка в хустці, усміхається. На одній із фотографій у кутку було видно шматок вказівника. «…івка». І ще номер будинку. 12.
— «…івка», — задумливо повторила Катя. — Селищ із таким закінченням у районі, мабуть, штук двадцять. Але якщо ми порівняємо фотографії, подивимося супутникові карти… Де в приміській зоні є селище з дванадцятим будинком, у якого ось такий характерний силует? Слухай, у мене є знайомий. Він у страховій працює з базами. Якщо я попрошу, він за годину видасть список адрес усіх Павлів Семенових в області.
— Семенових? — здивувалася Оля. — Звідки ти знаєш його прізвище?
— Від Андрія, з роботи. Я дивилася якось корпоративний сайт. Пам’ятаєш, ти сама мені посилання давала?
Оля смутно пам’ятала. Давно, ще року півтора тому, коли Андрій розповідав їй про нових колег. І вже тоді Катя, ділова, чіпка Катя, занесла прізвища у свою пам’ять. Зараз Оля дивилася на подругу з новим почуттям. Не просто любові й вдячності, а ще й якогось благоговіння перед її ясним, упорядкованим розумом.
— Катю, — сказала вона тихо, — що б я без тебе робила?
— Не розкисай, — відрізала Катя. — Поїхали до тебе. Працюватимемо.
Удома їх зустріла мама Олі, тиха, маленька жінка з волоссям, зібраним у строгий пучок, і очима, в яких стояв невисловлений страх. Вона готувала Машеньці підвечірок на кухні й намагалася усміхатися онучці. Машенька, побачивши маму й тітку Катю, зраділа, стрибнула в обійми.
— Тітко Катю, а чому тато не дзвонить? — спитала вона раптом, і дорослі на секунду завмерли.
— Тата послали в дуже-дуже важливе відрядження, донечко, — знайшлася Катя. — Туди, де погано ловить телефон, але він скоро повернеться.
Машенька прийняла це пояснення з серйозним кивком і пішла гратися в ляльки. Оля, мама й Катя сіли у вітальні. Оля коротко переказала мамі все, що вони дізналися. Мама слухала мовчки, потім глибоко зітхнула.
— Олюшко, я з Машенькою посиджу стільки, скільки треба. Робіть, що мусите. Тільки пообіцяй, що не полізеш сама в небезпечне. Пообіцяй.
— Обіцяю, мамо.
Катя тим часом уже дзвонила своєму знайомому зі страхової. Розмова була коротка, ділова, з якимись напівслужбовими слівцями. За двадцять хвилин на її пошту прийшов список. Чотири адреси. Одна з них була в приміській зоні, у селищі Дубівка. Будинок 12.
— Поїхали, — сказала Катя.
Але перш ніж вийти з квартири, Оля затрималася в кабінеті чоловіка. Маленька кімната. Стіл, ноутбук, полиці з книжками про фінанси й романами, які він любив читати перед сном. Тут пахло ним, його улюбленим одеколоном, кавою, папером. Оля підійшла до столу. На ньому, як завжди, був порядок. Андрій був акуратист. Але щось у цьому порядку було не так. Вона присіла навпочіпки й зазирнула під стіл.
І побачила. Між ніжкою і плінтусом лежав маленький, ледь помітний аркушик, складений учетверо. Оля витягла його тремтячими пальцями. Це була половинка чека з аптеки. Найзвичайнісінького. Але на зворотному боці поспішним почерком Андрія було написано всього три слова: «Якщо що, Сергій». І номер телефону.
— Катю! — покликала Оля.
Подруга прибігла відразу. Оля показала записку. Катя довго дивилася на неї й сказала:
— Дзвони.
— Просто зараз? Я навіть не знаю, хто це.
— Олечко, твій чоловік залишив тобі записку. Не в телефоні, не в пошті. На папірці. Під столом. Він розумів, що його електронні дані можуть перевірити. А цей листочок — саме для тебе. Дзвони.
Оля набрала номер. Довго не відповідали. Потім пролунав низький чоловічий голос:
— Слухаю.
— Добрий день. — Голос Олі тремтів. — Мене звати Ольга Воронцова. Мій чоловік Андрій залишив мені ваш номер. З припискою «Якщо що».
У слухавці зависла пауза. Дуже довга. Оля вже хотіла заговорити знову, коли чоловік промовив:
— Де ви зараз, Ольго?
— Вдома.
— Ваша адреса?
Вона назвала.
— За годину буду. Не відчиняйте нікому, крім мене. Хто буде з вами в квартирі, назвіть імена.
Оля назвала маму, доньку, Катю.
— Добре. Жодних інших гостей. Жодних дзвінків із цього телефону. Краще вийміть сім-карту. Я приїду сам. Рівно за годину.
Він поклав слухавку. Оля подивилася на Катю. Що це було?
— Це був…
