Життя без прикрас— Катю, стривай. Була одна розмова. Дні три тому. Він стояв на балконі, і я випадково вийшла. Він комусь казав: «Ти зрозумій, якщо вони дізнаються, що ми це бачили, нас просто закопають. Без жартів. Я серйозно». Я тоді зайшла назад, щоб не заважати. І спитала потім. Він сказав, що обговорював із приятелем сюжет якогось фільму, який той написав. Мовляв, сценарист страждає.
— А ти повірила?
— Я хотіла повірити, — Оля замовкла.
Катя підвела на неї очі.
— Олечко, скажи мені чесно, у тебе немає відчуття, що Андрій останнім часом щось приховував?
Оля опустила погляд у чашку. І раптом зрозуміла. Було. Було це відчуття. Просто вона звикла відганяти його геть.
— Було, — зізналася вона. — Він почав ходити з двома телефонами. На другий приходили якісь повідомлення. Він відповідав коротко, а потім ховав у портфель. Я не питала. Думала, робочий.
— Хм, — сказала Катя. — Слухай, а автовідповідач цього його колеги, Павла, здається… Дай-но мені, я хочу послухати сама.
Оля набрала номер і простягнула слухавку. Катя слухала, насупившись. Один раз. Другий раз. Третій.
— Дай мені свій телефон, — сказала вона нарешті. — Я зараз увімкну диктофон на своєму, а ти ще раз передзвониш і піднесеш до мого. Запишемо.
Вони так і зробили. Запис вийшов із шурхотами, але розбірливий. Катя слухала його ще кілька разів, прокручуючи туди-сюди.
— Так, — сказала вона. — Це незвичне привітання. Це повідомлення. Він спеціально записав його так, ніби залишає інструкцію. І зверни увагу, він не назвав свого прізвища. Тільки Андрія і тебе. Це сигнал. Це закодоване повідомлення для твого чоловіка. І, по-моєму, для тебе теж.
— Але чому так? Чому не подзвонити, не написати?
— Бо, вочевидь, він не знав, чи в безпеці його телефон, його пошта, його дім. Автовідповідач — єдиний канал, до якого можна дістатися, не привертаючи уваги. Хто завгодно міг подзвонити й почути. А сенс зрозумів би тільки той, кому це адресовано.
Оля дивилася на подругу зі зростаючим жахом.
— Ти хочеш сказати, що Павло теж?..
— Я хочу сказати, що нам треба їхати до тієї бабусі. У заміський будинок. Терміново. Але я навіть не знаю, де живе його бабуся. Думай, Олю, думай. Андрій із ним на роботі чотири роки. Вони спілкувалися. Може, хтось із дружин знайомих згадував. Може, фото в соціальних мережах. Може, Андрій привозив щось звідти. Мед, варення, гриби.
Оля заплющила очі, намагаючись згадати. І згадала.
— Малинове варення, — повільно сказала вона. — Торік Павло привіз величезну банку, пригостив Андрія. Сказав, «від бабулі з приміського району».
— Приміський! Уже щось, — кивнула Катя. — Не точна адреса, звісно, але це вже зачіпка. Зараз спробуємо знайти.
Вона дістала ноутбук (Катя ходила з ним у великій шкіряній сумці, як із продовженням себе) і почала щось швидко шукати. Соцмережі Павла були скупі, але фотографії знайшлися. Кілька кадрів із відпочинку. Сільський будиночок із різьбленими лиштвами, перед ним стара яблуня. На ґанку літня жінка в хустці, усміхається. На одній із фотографій у кутку було видно шматок вказівника. «…івка». І ще номер будинку. 12.
— «…івка», — задумливо повторила Катя. — Селищ із таким закінченням у районі, мабуть, штук двадцять. Але якщо ми порівняємо фотографії, подивимося супутникові карти… Де в приміській зоні є селище з дванадцятим будинком, у якого ось такий характерний силует? Слухай, у мене є знайомий. Він у страховій працює з базами. Якщо я попрошу, він за годину видасть список адрес усіх Павлів Семенових в області.
— Семенових? — здивувалася Оля. — Звідки ти знаєш його прізвище?
— Від Андрія, з роботи. Я дивилася якось корпоративний сайт. Пам’ятаєш, ти сама мені посилання давала?
Оля смутно пам’ятала. Давно, ще року півтора тому, коли Андрій розповідав їй про нових колег. І вже тоді Катя, ділова, чіпка Катя, занесла прізвища у свою пам’ять. Зараз Оля дивилася на подругу з новим почуттям. Не просто любові й вдячності, а ще й якогось благоговіння перед її ясним, упорядкованим розумом.
— Катю, — сказала вона тихо, — що б я без тебе робила?
— Не розкисай, — відрізала Катя. — Поїхали до тебе. Працюватимемо.
Удома їх зустріла мама Олі, тиха, маленька жінка з волоссям, зібраним у строгий пучок, і очима, в яких стояв невисловлений страх. Вона готувала Машеньці підвечірок на кухні й намагалася усміхатися онучці. Машенька, побачивши маму й тітку Катю, зраділа, стрибнула в обійми.
— Тітко Катю, а чому тато не дзвонить? — спитала вона раптом, і дорослі на секунду завмерли.
— Тата послали в дуже-дуже важливе відрядження, донечко, — знайшлася Катя. — Туди, де погано ловить телефон, але він скоро повернеться.
Машенька прийняла це пояснення з серйозним кивком і пішла гратися в ляльки. Оля, мама й Катя сіли у вітальні. Оля коротко переказала мамі все, що вони дізналися. Мама слухала мовчки, потім глибоко зітхнула.
— Олюшко, я з Машенькою посиджу стільки, скільки треба. Робіть, що мусите. Тільки пообіцяй, що не полізеш сама в небезпечне. Пообіцяй.
— Обіцяю, мамо.
Катя тим часом уже дзвонила своєму знайомому зі страхової. Розмова була коротка, ділова, з якимись напівслужбовими слівцями. За двадцять хвилин на її пошту прийшов список. Чотири адреси. Одна з них була в приміській зоні, у селищі Дубівка. Будинок 12.
— Поїхали, — сказала Катя.
Але перш ніж вийти з квартири, Оля затрималася в кабінеті чоловіка. Маленька кімната. Стіл, ноутбук, полиці з книжками про фінанси й романами, які він любив читати перед сном. Тут пахло ним, його улюбленим одеколоном, кавою, папером. Оля підійшла до столу. На ньому, як завжди, був порядок. Андрій був акуратист. Але щось у цьому порядку було не так. Вона присіла навпочіпки й зазирнула під стіл.
І побачила. Між ніжкою і плінтусом лежав маленький, ледь помітний аркушик, складений учетверо. Оля витягла його тремтячими пальцями. Це була половинка чека з аптеки. Найзвичайнісінького. Але на зворотному боці поспішним почерком Андрія було написано всього три слова: «Якщо що, Сергій». І номер телефону.
— Катю! — покликала Оля.
Подруга прибігла відразу. Оля показала записку. Катя довго дивилася на неї й сказала:
— Дзвони.
— Просто зараз? Я навіть не знаю, хто це.
— Олечко, твій чоловік залишив тобі записку. Не в телефоні, не в пошті. На папірці. Під столом. Він розумів, що його електронні дані можуть перевірити. А цей листочок — саме для тебе. Дзвони.
Оля набрала номер. Довго не відповідали. Потім пролунав низький чоловічий голос:
— Слухаю.
— Добрий день. — Голос Олі тремтів. — Мене звати Ольга Воронцова. Мій чоловік Андрій залишив мені ваш номер. З припискою «Якщо що».
У слухавці зависла пауза. Дуже довга. Оля вже хотіла заговорити знову, коли чоловік промовив:
— Де ви зараз, Ольго?
— Вдома.
— Ваша адреса?
Вона назвала.
— За годину буду. Не відчиняйте нікому, крім мене. Хто буде з вами в квартирі, назвіть імена.
Оля назвала маму, доньку, Катю.
— Добре. Жодних інших гостей. Жодних дзвінків із цього телефону. Краще вийміть сім-карту. Я приїду сам. Рівно за годину.
Він поклав слухавку. Оля подивилася на Катю. Що це було?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.