Повітря в селі було густим, важким, із їдким металевим присмаком згорілої техніки й вологої золи. Осінь тут настала різко, без жодних прелюдій, обваливши на зранену землю свинцеве небо й колючий вітер. Олександр Кравець важко переступив через покручену раму від велосипеда, його важкі тактичні черевики хруснули по уламках шиферу. Чергове подвір’я, чергова випалена порожнеча.
Робота із зачистки та розмінування вимагала холодної голови й абсолютної, стерильної порожнечі всередині. Емоції вбивали швидше, ніж захована у високій траві міна. Але всередині Олександра не було порожнечі. Там тліла глуха, чорна лють, змішана з відчаєм. Тиждень тому їхня група потрапила в жорстоку засідку на підступах до цього самого села. Вони йшли за координатами, які вважалися абсолютно чистими, йшли з упевненістю, забезпеченою інформацією від місцевого зв’язкового — людини, якій вони довіряли як собі. А опинилися у вогневому мішку.
Зрада — це не постріл у груди, до якого ти морально готовий. Зрада — це удар ножем у спину від того, хто щойно ділив із тобою пайок. Ця гіркота отруювала кожен рух Кравця, роблячи його суворим, відлюдькуватим і замкненим навіть зі своїми. Командування показало їм перехоплене радіо — голос, дуже схожий на голос Михайла, спокійно здавав їхній маршрут. Знайшли й його особисті карти зі свіжими позначками в убитого ворожого коригувальника. Увесь батальйон повірив: Волянюк продав їх.
— Чисто, — хрипко кинув по рації той, хто йшов праворуч, Іван Поліщук, опускаючи щуп. — Йдемо до наступного квадрата.
Олександр мовчки кивнув, поправляючи ремінь автомата, що натер ключицю навіть крізь щільну тканину плитоноски. Вони просувалися повільно. Село являло собою суцільну смугу перешкод: повалені паркани, вирви, звисаючі дроти. Правило номер один: не чіпай того, чого не ти поклав. Правило номер два: дивися під ноги так, ніби земля прозора.
Саме тоді він уперше побачив його.
Кіт сидів на рештках обгорілого цегляного паркану. Це був великий, колись, імовірно, пухнастий звір, а тепер він являв собою жалюгідне видовище. Шерсть звалялася в брудні ковтуни, просякнуті мазутом і кров’ю. Половини правого вуха не було, лишився тільки рваний запечений край. Жовті, неправдоподібно яскраві на тлі чорної кіптяви очі дивилися просто на Олександра. Не відриваючись. Моторошно.
Боєць звик до покинутих тварин. Зазвичай вони тулилися по кутках, скавуліли від контузій або, навпаки, в паніці кидалися під ноги, випрошуючи їжу. Але цей сидів нерухомо, як ізваяний.
Олександр відвів погляд, зосереджуючись на вузькій стежці між уламками цегли. Крок. Ще крок. Уважний огляд дверного прорізу перекошеного сараю.
Раптом щось із силою смикнуло його за штанину. Кравець миттєво стиснув руків’я автомата, адреналін ударив у скроні, палець ліг на спускову скобу. Він різко опустив очі. Внизу, вчепившись брудними кігтями в щільну тканину тактичних штанів, сидів той самий кіт. Тварина не просила їжі. Вона не терлася об ноги в пошуках ласки. Кіт тягнув тканину на себе, видаючи короткий, вимогливий, майже людський за інтонацією звук.
— Пішов геть, — процідив Олександр, обережно, щоб не втратити рівноваги в зоні можливого мінування, струшуючи тварину….
