Карім так різко вдарив долонею по скляній стільниці, що чашка з недопитим чаєм підстрибнула й тонко дзенькнула об блюдце.
— Геть.
Марія стояла посеред кухні босоніж, у домашній сірій сукні, з рушником у руках. Рушник був вологий: вона щойно витерла ним стіл після вечері. На плиті вистигав рис з овочами, на підвіконні блимала лампочка зарядки від телефона, у коридорі тихо гудів кондиціонер. Усе було як завжди — до тієї хвилини, поки Карім не взяв її телефон, що лежав біля мийки, і не побачив сповіщення з банку.
Переказ виконано.
Спершу він не зрозумів. Потім провів пальцем по екрану, відкрив історію операцій, і обличчя його почало темніти просто на очах. Не від злості навіть — від ображеного, холодного подиву.
— Каріме, дай телефон, — тихо сказала Марія.
— Ти мені ще вказуватимеш? — він подивився на неї так, ніби бачив уперше. — Три місяці. Щомісяця. Суми різні. Ти крала в мене гроші?
У Марії затремтіли пальці. Рушник вислизнув на підлогу.
— Я не крала.
— А це що? — він тицьнув екраном їй мало не в обличчя. — Благодійний фонд, дитячий будинок, ще якийсь рахунок… Це мої гроші, Маріє. Мої. Не твої.
Вона ковтнула. У горлі стояв гарячий клубок, від якого хотілося закашлятися.
— Я брала з картки, яку ти сам мені дав.
— Для дому, — процідив він. — Для продуктів, ліків, одягу. Не для того, щоб ти вдавала із себе святу жінку за мій рахунок.
За дверима кухні майнула тінь. Домробітниця Ліда, яка приходила тричі на тиждень, завмерла в коридорі з пакетом сміття. Марія побачила її перелякані очі й одразу відвела погляд. Сором накрив її з такою силою, ніби хтось хлюпнув окропом в обличчя.
— Не кричи, будь ласка, — сказала вона. — Ліда чує.
Карім усміхнувся.
— Нехай чує. Нехай усі чують. Моя дружина потай переказує гроші бозна-кому. Може, у тебе там чоловік? Може, це не дитячий будинок, а прикриття?
Марія різко підвела голову.
— Не смій.
— Не смій?
