— він ступив ближче. Від нього пахло дорогими парфумами й сигаретним димом, хоча вдома він ніколи не курив. — Ти три місяці брехала мені, а тепер кажеш мені “не смій”?
— Я хотіла пояснити.
— Коли? Коли я знайду порожній рахунок? Коли мені зателефонують із банку? Коли мої партнери почнуть сміятися, що мене оббирає власна дружина?
Вона заплющила очі на секунду. Їй хотілося сказати все одразу: про лист, про хлопчика, про родимку над бровою, про стару фотографію, яку вона знайшла між сторінками його забутого щоденника. Але кожне слово здавалося надто небезпечним. Вона сама не до кінця розуміла, на що натрапила. Лише відчувала: якщо сказати зараз, у цьому крику, він не почує.
— Це дитина, — видихнула вона. — Хлопчик. Йому потрібна допомога.
— У нас своїх дітей немає, — холодно сказав Карім. — Зате ти знайшла чужого.
Ці слова вдарили найболючіше.
Марія здригнулася так, ніби він торкнувся відкритої рани. Три роки шлюбу. Два викидні. Одна невдала спроба лікування, після якої вона тиждень не вставала з ліжка. Мовчання лікарів, білі стіни кабінетів, обережні слова “поки не вийшло”, його стиснута щелепа, її нічні сльози у ванній, увімкнена вода, щоб він не чув.
— Каріме…
— Мовчи.
Він вийшов із кухні. За хвилину повернувся з її сумкою, пальтом і невеликим чемоданом, який вони зазвичай брали в короткі поїздки. Чемодан був порожній. Він кинув його до її ніг.
— Збирайся.
Ліда в коридорі тихо ахнула.
Марія подивилася на чемодан, потім на чоловіка.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Зараз ніч.
— У тебе є подруги. Рідня. Дитячі будинки, яким ти так щедро допомагаєш.
— Ти не розумієш…
— Я все зрозумів.
Він пройшов до спальні. Марія почула, як він відчиняє шафу, як шарудять вішаки. Потім на підлогу в коридорі полетіли її речі: джинси, теплий светр, білизна, косметичка, коробка з документами. Усе це мало жахливо жалюгідний вигляд на світлій мармуровій підлозі їхньої просторої квартири, де кожну річ добирав дизайнер, а вона сама й досі іноді почувалася гостею.
Ліда нахилилася, щоб підняти светр, але Карім різко сказав:
— Не чіпай.
Домробітниця відступила.
Марія повільно присіла й почала складати речі в чемодан. Руки не слухалися. Блискавка косметички заїла, паспорт випав із коробки й розгорнувся на сторінці з її фотографією: молода жінка з м’яким обличчям, іще не втомлена, іще не знаюча, як може боліти любов.
— Каріме, — сказала вона, не підводячи голови, — дай мені хоча б пояснити завтра. Коли ти заспокоїшся.
— Завтра я заблокую картку, — відповів він. — А зараз ти йдеш.
Вона застебнула чемодан. Підвелася. Серце калатало десь у горлі. Їй було страшно не тому, що вона залишалася без грошей чи без квартири. Їй було страшно від того, як швидко дім перестав бути домом.
У передпокої вона взула чоботи. Один ніяк не сідав на п’яту, і вона, принижена цим безглуздим рухом, ледь не розплакалася. Ліда все ж підійшла, мовчки подала їй шарф. Їхні пальці торкнулися, і Марія відчула, що в жінки теж тремтять руки.
— Дякую, — прошепотіла Марія.
Карім стояв біля дверей. Обличчя його було кам’яним.
— Ключі.
Марія завмерла.
— Що?
