У ніч після весілля батько чоловіка увійшов до спальні, замкнув за собою двері й виклав на стіл товсті пачки готівки. Їх було багато — ціла нерівна стосина, перетягнута тугими банківськими гумками.
— Переодягнися, візьми сумку й виходь через чорний хід, — сказав він хрипко. — Негайно.
— Мироне Павловичу, що сталося?
— Потім, Марто. Якщо буде потім. Біжи.
Вона не знала, кого він боїться і чому в його обличчі, зазвичай спокійному й важкому, раптом проступила така смертельна блідість. Але почула за вікнами гравій під колесами, побачила, як він сіпнувся на цей звук, і повірила. Ця коротка, сліпа довіра в ту мить урятувала їй життя.
Гості почали роз’їжджатися вже по півночі. Великий будинок за містом, що весь день гудів голосами, музикою й тостами, поступово стихав, ніби видихався після довгого свята. На першому поверсі ще грюкали двері, хтось сміявся в коридорі, хтось прощався надто голосно, як уміють тільки втомлені й напідпитку люди. Марта сиділа на краю широкого ліжка в кімнаті на другому поверсі й не могла повірити, що галасливе, яскраве весілля закінчилося, а її нове життя почалося по-справжньому.
Ноги гули після годин, проведених на підборах. Сукня, розшита дрібним стеклярусом, лежала в кріслі світлим, майже повітряним пагорбом. Вона сама вже встигла переодягтися в тонку нічну сорочку й накинути халат, але все ще машинально дивилася на обручку, ніби вона могла зникнути, якщо відвести погляд.
Богдан вийшов провести останніх родичів і затримувався. Марта чекала на нього з усмішкою, слухала кроки за дверима, намагалася вгадати серед них чоловікові. Тому, коли клацнув замок, вона обернулася майже радісно. Усмішка застигла на губах.
У дверях стояв не Богдан, а його батько.
Миронові Павловичу Левченку було за шістдесят. Кремезний, широкоплечий, із сивими скронями, важкими руками й обличчям людини, звиклої відповідати за кожне сказане слово, він завжди здавався Марті надійним і трохи суворим. На весіллі він майже не пив, більше спостерігав, інколи всміхався, коли син дивився на наречену. Тепер від тієї стриманої теплоти не лишилося й сліду.
Він замкнув двері зсередини на ключ. Марта мимоволі схопила халат на грудях, хоча раніше ніколи не боялася цієї людини.
— Мироне Павловичу?.. Ви щось хотіли?
Він ніби не почув. Підійшов до письмового столу біля вікна, дістав із внутрішньої кишені кілька пачок готівки й поклав їх на стіл. Потім вийняв ще. Купюри лягли нерівно, щільною важкою стосиною. Лише після цього він підвів на неї очі.
— Одягайся, — сказав він тихо. — Джинси, куртка, взуття. Усе в шафі, знизу. Швидко, дівчинко.
— Я не розумію, — Марта зробила крок до нього й одразу зупинилася, бо внизу знову грюкнули двері. — Де Богдан? Що відбувається?
Мирон Павлович відсунув штору на ширину пальця й визирнув у сад. На його обличчі заграли жорсткі тіні. За вікнами, там, де ще недавно світилися гірлянди, темніли дерева. Потім у тишу ввійшов звук моторів — не одного, а кількох. Колеса з сухим хрустом пройшлися по гравію, біля воріт спалахнуло різке світло фар.
— Слухай уважно, — сказав він, не обертаючись. — Гроші візьмеш. Документи вже в сумці, сумка на стільці. Вийдеш через задні двері, за городом буде хвіртка. За нею — польова дорога. Там чекає машина.
— Яка машина? Хто чекає? — її голос зірвався. — Де мій чоловік?
Мирон Павлович нарешті обернувся. У його світлих, як у Богдана, очах вона побачила не просто тривогу. Там стояв страх такого розміру, що її власна паніка раптом здалася дитячою й малою.
— Вони вже приїхали, — промовив він. — Якщо ти залишишся в будинку, до ранку не доживеш. Ти віриш мені?
Марта хотіла поставити ще з десяток запитань. Хотіла сказати, що не рушить без Богдана, що це якась помилка, що в шлюбну ніч не тікають босоніж через город від людей, чиїх облич навіть не бачили. Але внизу почувся чужий чоловічий голос — різкий, наказовий, зовсім не схожий на голоси гостей.
— Вірю, — прошепотіла вона й сама здивувалася, як швидко це сказала.
Він кивнув, ніби іншої відповіді й не чекав.
У шафі й справді лежали чужі джинси, проста куртка й кросівки. Джинси сіли майже як треба, куртка виявилася широкою, пахла тютюном, дощем і машинною оливою. Марта сунула ноги у взуття, не встигнувши як слід зав’язати шнурки, згорнула зі столу готівку, сховала пачки в полотняну сумку й намацала всередині твердий край паспорта, якісь складені аркуші, свідоцтво про шлюб.
— А ви? — вона обернулася до свекра. — Ви теж підете. Я не піду сама.
Мирон Павлович уже стояв біля дверей, прислухаючись до коридору.
— Моє діло — відкрити тобі шлях. Твоє — не змарнувати його. Іди за мною. На сходах ступай ближче до стіни, там вони менше риплять.
Вони спустилися вузькими задніми сходами, якими вдень користувалися люди, що допомагали на кухні. Будинок, ще недавно рідний і святковий, раптом став чужим лабіринтом. На стінах тремтіли смуги світла, знизу долинали кроки, грубі запитання, звук розчинюваних дверей. Марта йшла за Мироном Павловичем, притискаючи сумку до живота, і відчувала, як серце калатає в самісінькому горлі.
У комірчині пахло яблуками, пилом і сирими дошками. Свекор відсунув мішок із картоплею, нахилився й розчинив низькі дверцята, про існування яких Марта не знала. За ними була темрява городу, волога серпнева ніч, ряди теплиць і грядки, що тяглися до паркану.
— Прямо, — сказав він. — Не звертай. Хвіртка в дальньому кутку. За нею людина на ім’я Тарас Гнатович. Він відвезе тебе туди, де тебе не дістануть.
— Мироне Павловичу, скажіть хоча б…
Він схопив її за плечі — не боляче, але так міцно, що вона відразу замовкла.
— Що б не почула за спиною, не озирайся. Не повертайся. Не стій. Біжи, Марто. Біжи, поки можеш…
