Начальник хотів підкинути гроші прибиральниці, щоб допомогти їй, але, відкривши її гаманець, знайшов у ньому річ, яка назавжди змінила його життя. Богдан крокував довгим коридором офісу, обмірковуючи майбутню зустріч із постачальниками. Навколо панувала звична метушня, працівники снували туди-сюди, хтось голосно розмовляв телефоном, а хтось сидів за комп’ютером, занурений у роботу.
Та щось вибивалося із загального ритму. У кутку, за шафою з канцелярією, він помітив постать: молода дівчина, схиливши голову, сиділа на низькій лавці. Це була Оксана, одна з прибиральниць.
Вона акуратно складала хустинку, а очі, червоні від сліз, видавали її стан. Богдан зупинився. Він не був людиною, яка проходить повз чужу біду, тим паче що дівчина мала зовсім розгублений вигляд.
— Оксано? — тихо покликав він, підійшовши ближче. — Що сталося?
— Усе гаразд.
Дівчина здригнулася, ніби її застали за чимось соромітним.
Вона поспіхом витерла обличчя хустинкою й підвела очі на Богдана.
— Ой! Вибачте, — промовила вона тихо. — Усе добре. Перепрошую, я зараз повернуся до роботи.
Богдан насупився. Її голос тремтів, а погляд був сповнений ніяковості.
Очевидно, далеко не все було добре.
— Оксано, ви точно в порядку? — наполягав він. — Вас хтось образив? Може, я можу чимось допомогти?
— Ні-ні, справді, все нормально, — швидко відповіла вона, підводячись. — Вибачте за клопіт, я піду працювати.
Її слова були квапливими, а рухи — нервовими. Вона розвернулася й пішла, залишивши Богдана самого.
Він залишився стояти на місці, дивлячись їй услід. У голові крутилося безліч запитань: що могло так засмутити дівчину? Чому ніхто зі співробітників не звернув на це уваги? Йому стало не по собі від думки, що в його компанії, де він намагався підтримувати дружню атмосферу, хтось міг довести працівницю до сліз.
Богдан пройшовся коридором, задумливо потираючи підборіддя. Він не знав Оксану близько, але чув, що вона сумлінно виконує свої обов’язки. Співробітники рідко помічали прибиральниць, але Богдан вважав, що ці люди заслуговують не меншої поваги, ніж інші.
Неприємно було усвідомлювати, що хтось міг образити Оксану. Дійшовши до свого кабінету, він зупинився на порозі, кинувши погляд у бік, де дівчина щойно зникла. В офісі панувала звична ділова атмосфера, і нікому, схоже, не було діла до того, що хтось у цій великій будівлі щойно плакав.
«Диму без вогню не буває», — подумав він, заходячи до кабінету й зачиняючи за собою двері. Сівши за стіл, він поклав долоні на поверхню й на мить заплющив очі. Йому хотілося зрозуміти, яка проблема так зачепила Оксану.
Він не був людиною, схильною залишати такі питання без відповіді. Повернувшись у кріслі, Богдан подивився на телефон. «Хто в нас тут розбирається в людях краще за всіх?» — запитав він сам себе.
Відповідь була очевидна: Лідія Степанівна. Вона працювала в компанії давно, знала всіх співробітників та їхні взаємини.
Богдан зрозумів, що треба запросити її на розмову. Його думки знову повернулися до Оксани. Скромна, мовчазна, вона здавалася людиною, яка ніколи не завдасть клопоту.
Та її червоні очі й тремтячий голос свідчили про те, що їй нелегко. «Якщо ніхто не звернув уваги, значить, цим маю зайнятися я», — вирішив він. Він набрав номер Лідії Степанівни й, почувши її голос, спокійно попросив: «Добрий день, Лідіє Степанівно. Чи можу я попросити вас зайти до мене хвилин за десять? Треба обговорити одне питання». Богдан відкинувся в кріслі. Він був сповнений рішучості з’ясувати, що відбувається, і, якщо буде потрібно, допомогти Оксані…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
