— Якась конторська щурка буде мене повчати?
Стрій перед ним стояв нерухомо, але ця нерухомість не була дисципліною. Вона більше скидалася на заціпеніння стада, загнаного до урвища. Сотні молодих облич дивилися просто перед собою, ніхто не смів повернути голови, хоча кожен відчував, як у повітрі згущується біда. Навіть вітер, що гуляв над плацом, ніби стих, упершись у грубий голос командира.
Ті, хто служив у «Вепрі» не перший місяць, уже знали цю інтонацію. Після неї зазвичай ішли приниження, біль і показове покарання. Новачки ще сподівалися, що все обійдеться словами, але старші розуміли: Бурлак не кричав просто так. Він завжди обирав жертву так, щоб решта потім довго пам’ятали, де їхнє місце.
Хтось у строю ледь помітно ковтнув, хтось сильніше втягнув підборіддя в комір. Але жодна шеренга не здригнулася. У цьому й полягала влада Бурлака: він довів людей до такого стану, коли вони боялися не лише чинити опір, а навіть співчувати надто відкрито. Будь-який погляд міг стати доносом, будь-який рух — приводом для нової розправи.
Це не був звичайний окрик. Голос полковника Тараса Бурлака вдарив по плацу, мов гуркіт грому, і ніби змусив здригнутися бетон під чобітьми строю. На його обличчі спухла багряна лють, в очах палало те тупе, сито-вдоволене презирство, яке з’являється в людини, давно звиклої вважати чужий страх своєю власністю.
Жінка перед ним здавалася зовсім недоречною в цьому місці. Невисока, сутула, у застарілому бежевому костюмі, зі смішною завивкою й товстими окулярами, вона притискала до грудей потертий портфель так, ніби той міг захистити її від того, що відбувалося. Вона встигла лише трохи відкрити рота, намагаючись щось сказати, коли величезний кулак Бурлака з коротким свистом розсік повітря.
Удар вийшов глухий і страшний. Голова жінки різко сіпнулася вбік, окуляри з’їхали, тіло похитнулося й почало падати на холодні плити. На обличчі полковника з’явилася вдоволена, майже хижа посмішка. Йому було мало вдарити. Йому потрібно було, щоб усі бачили: тут вирішує він, і тільки він.
— Підняти її, — кинув він, навіть не повернувши голови. — За волосся. Нехай запам’ятає, куди приперлася.
Четверо здоровенних сержантів, що стояли поруч, рушили вперед з однаковими кривими усмішками. Вони були схожі не на військовослужбовців, а на відгодованих ланцюгових псів, яких господар щойно спустив із повідка. На очах у сотень солдатів вони простягнули руки до жінки, що лежала, не вагаючись ані секунди.
Ніхто з них не бачив у ній людину. Для них вона вже стала частиною показового уроку: чужою слабкістю, яку можна було кинути під ноги командирові, щоб заслужити його схвалення. У цьому батальйоні так звикли. Спершу сміялися з того, хто впав, потім робили вигляд, що не чують його дихання, а після — самі боялися опинитися на його місці.
У задніх рядах строю рядова Олеся Левченко зблідла до сірого. Її губи беззвучно здригнулися, пальці самі стиснулися в кулаки, але ноги наче приросли до землі. Вона впізнала цю жінку. Впізнала, попри чужий одяг, смішне волосся й навмисне слабку ходу.
Та ніхто довкола, включно з самим Бурлаком, не розумів, кого він щойно вдарив. Ніхто не знав, що під маскою жалюгідної службовиці ховалася генерал-майор Мар’яна Степанівна Левченко, легенда центрального командування кібероперацій, жінка, яку в закритих штабних коридорах називали коротко й з осторогою — Гюрза.
Кулак Бурлака вдарив не по беззахисній чиновниці. Він натиснув на невидиму кнопку, після якої під ногами цілої прогнилої системи мав розкритися вогонь…
