Марина рік потай вчила арабську заради знайомства з родиною нареченого, але в машині почула розмову Таріка з братом

Марина не відразу зрозуміла, що брати говорять про неї. Машина вже хвилин двадцять їхала від аеропорту. Тарік сидів попереду поруч із братом і час від часу обертався до неї з усмішкою. Юсуф щось запитав у неї англійською, Марина відповіла. Потім чоловіки знову перейшли на арабську.

Вона ледь не всміхнулася. Тарік досі був упевнений, що його наречена знає лише кілька простих фраз. Марина цілий рік займалася з викладачем і жодного разу не виказала себе. Хотіла зробити сюрприз його родині.

Спочатку брати говорили про дорогу, про батьків, якісь справи, а потім Юсуф запитав:

— Вона справді думає, що через місяць повернеться додому?

Усмішка зникла з обличчя Марини. Тарік промовчав.

— Поки що так.

Вона повільно перевела погляд на його потилицю. Юсуф теж замовк на кілька секунд.

— Ти їй нічого не сказав?

— Ні.

— Таріку, вона має знати.

— Не зараз.

Марина відчула, як пальці самі стиснули ремінець сумки. Юсуф понизив голос, та вона все одно розібрала кожне слово.

— А якщо вона захоче поїхати раніше?

Тарік подивився у вікно.

— Спочатку буде важко, а потім вибору вже не буде.

Марина мимоволі втиснулася у спинку сидіння. У салоні стало душно. Юсуф мигцем глянув у дзеркало, але Марина вдала, ніби дивиться у вікно.

— Ти певен, що хочеш вчинити з нею так само?

Тарік відповів не відразу.

— Якщо сказати їй зараз, вона просто не залишиться.

Що означає вчинити з нею так само? З ким уже так вчинили? І чому Тарік говорить про це так спокійно?

Тарік раптом обернувся.

— Ти чого притихла?

Тепер він знову говорив звичною для них мовою, цілком звичайно, наче останні хвилини вони обговорювали дорогу. Марина змусила себе поглянути йому в очі.

— Втомилася після перельоту.

— Ще трохи. Скоро будемо вдома.

Він простягнув руку назад і накрив її пальці своєю долонею. Раніше цей жест завжди діяв безвідмовно. Уперше за два роки Марині захотілося відсмикнути руку. А колись саме ця рука змусила її повірити, що поруч із Таріком їй нічого боятися.

Два роки тому Марина закінчувала університет і кілька вечорів на тиждень підробляла адміністраторкою в невеликому бізнес-центрі. Тарік з’явився там наприкінці робочого дня, приїхав на зустріч із власниками компанії, яка мала стати партнером його проєкту в країні Марини. Але до його приїзду з’ясувалося, що переговорну помилково віддали іншим орендарям.

Його партнер Дмитро відразу почав обурюватися:

— Я попереджав про цю зустріч тиждень тому.

— Зараз щось знайдемо, — сказала Марина.

— Ми вже двадцять хвилин шукаємо.

Тарік зупинив його:

— Дмитре, зачекаємо десять хвилин.

Потім повернувся до Марини.

— Є інша кімната? Підійде маленька.

Марина сяк-так влаштувала їх у запасному кабінеті. Після зустрічі Тарік поклав перепустку на стійку.

— Дякую.

— За що? Я вам ледь не зірвала зустріч.

— Але ж не зірвала.

Говорив він майже без акценту. Виявилося, Тарік уже близько п’яти років жив у країні Марини й займався тут своїм проєктом. У цю мить за вікнами несподівано хлинув дощ. Марина глянула на годинник і швидко почала збирати речі.

— Поспішаєш?

— На автобус.

— Підвезти?

Вона відразу похитала головою.

— Дякую, я сама.

Тарік не став умовляти.

— Добре.

Чомусь це сподобалося їй більше за саму пропозицію. За десять хвилин Марина стояла під козирком біля входу й дивилася, як злива перетворює парковку на суцільну сіру стіну. Свій автобус вона вже пропустила. Застосунок таксі показував очікування майже сорок хвилин.

Поруч зупинилася машина, опустилося скло.

— Я обіцяв не вмовляти, тому просто повідомляю: пропозиція ще чинна.