Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Шестирічний хлопчик попросив знахарку врятувати маму з колодязя, але заборонив кликати батька

Шестирічний хлопчик попросив знахарку врятувати маму з колодязя, але заборонив кликати батька
Частина 1 з 18

Біля печі, зі скіпкою в руці, Раїса Леонідівна прислухалася до ґанку: сходами щось тяглося, важко, з перепочинками. Шурхіт стихав і починався знову. За вікнами ще не розвиднілося — ранній жовтневий ранок. Собака. Та слідом вона почула сопіння. Собака так не сопе, наче волочить мішок картоплі. Відклавши скіпку, вона накинула кофту й пішла відчиняти.

Із темряви до самого порога тяглася товста сіра мотузка. Її кінець хлопчик тримав обома руками; решта розповзлася кільцями по ґанку, спускалася на мокру траву й губилася далі. Курточка на ньому була застебнута криво, босі ноги всунуті в гумові чоботи. Судячи з брудних колін і обдертих долонь, тягнув він цю вагу давно.

Шестирічний хлопчик попросив знахарку врятувати маму з колодязя, але заборонив кликати батька

— Толю, як же ти сюди сам прийшов? Що сталося?

Хлопчик дихав розтуленим ротом і дивився знизу вгору. Замість відповіді він підняв кінець мотузки, наскільки стало сили, і подав їй.

— Ви маму витягнете?

— Звідки, синку? Де вона?

— Спочатку вона мені відповідала. А тепер тільки стукає.

До Раїси Леонідівни й чоловіків із вивихами приводили, і дітей, посинілих від крику, привозили, і немовлят із родимцем приносили. Вона знала: переляк сидить під грудьми, а руки виказують його раніше за обличчя. Взяла Толю за долоні — мокрі, крижані. Вони дрібно тремтіли, мов пташка, затиснута в кулаці.

— Мама де, Толю?

— У колодязі. Там, на висілках, де кришка.

Він учепився їй у кофту. Голос став тоненьким.

— Тільки ви тата не кличте. Будь ласка, тата не треба.

Від п’ятниці про зникнення дружини Романа Головка знали всі сорок дворів Вільхової Лощини. Ще вчора Раїса Леонідівна бачила пошуки біля річки: він ішов разом із чоловіками. Біля крамниці на стовпі вже висіла роздрукована світлина Наташі — світла сукня, усмішка. Роман другу добу не спав. Жінки, дивлячись на нього, плакали: адже це він дорогу їм лагодив, до лікарні відвозив, на шкільну ялинку давав гроші.

Перепитувати хлопчика вона не стала. Зняла з цвяха кнопковий телефон, набрала сто дванадцять і заговорила тим рівним голосом, яким розмовляла з породіллями.

— Село Вільхова Лощина. Тут на покинутих висілках старий колодязь, у ньому жінка. Жива. До мене прибігла її дитина. Так, упевнена. Дорош Раїса Леонідівна. Привезіть мотузки, усе, що знадобиться. Будь ласка, покваптеся.

На ґанку вона підібрала кільця, що розповзлися. Вогка мотузка виявилася важелезною; Раїса Леонідівна перекинула її через плече, взяла ліхтарик і простягнула Толі другу руку.

— Веди. Покажеш мені.

Її хата була останньою на вулиці. Далі треба було пройти близько півтора кілометра: старий колгоспний сад, яр, заросла колія вздовж нього. Колись на висілках стояло дванадцять хат. Від них уціліли яблуні, цегляний кут панської комори та кропива в людський зріст.

Посеред колишньої вулиці залишався глибокий колодязь. Ще до революції його вирубали в білому вапняку й виклали тесаним каменем. Вісім років тому Роман Головко закрив його сталевим листом — щоб, боронь Боже, діти туди не потрапляли. За цю кришку йому все село було вдячне.

Світало. Над річкою тримався туман, і яблуні в ньому скидалися на людей, що завмерли в чеканні. Толя квапився, ледь не переходячи на біг, і весь час озирався на дорогу.

Іржавий лист на завісах лежав закритий. Раїса Леонідівна вхопилася за ручку, потягнула обома руками, для упору виставила ногу. Зрушити кришку не вдалося анітрохи.

— Тут, — сказав Толя й розлігся на животі з другого боку колодязя.

Там із кладки випав камінь. Дорослий міг би просунути в отвір лише руку. До кореня бузку була прив’язана шворка, що йшла в цю щілину. Толя потягнув за неї; знизу, постукуючи об стінки, піднялася пластикова пляшка з прорізаною шийкою. Води в ній не було, тільки яблучний недогризок.

— Навіщо це в тебе?

— Я мамі спускаю воду. І яблука, і хліб. — Він винувато глянув. — Хліб падає. Учора вона сказала: «Дякую, Толенько». А сьогодні вже нічого.

У мокру траву Раїса Леонідівна опустилася навколішки. У її сімдесят один рік це озвалося таким болем, що перед очима потемніло. Наблизивши губи до отвору, вона покликала:

— Наташо, Наташенько! Це баба Рая. Чуєш? Постукай мені, дівчинко, якщо чуєш.

Від каменю тягло вогкістю й холодом. Вона заплющила очі, поклала долоню на кладку. З дев’яти років, із бабиної науки, уміла вона слухати отак, без вуха. Під рукою довго нічого не було. Потім із глибини в середину долоні прийшло слабке биття — ніби стукіт немовлячого серця…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ВалентинаУкраїна

Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?

Усі обговорення

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики