Дарина стояла біля вікна в палаті й дивилася, як по склу повільно сповзають прозорі доріжки дощу. Весна того дня ніби втомилася сама від себе: небо висіло низько, сіре й важке, мокрий асфальт у дворі лікарні тьмяно поблискував, голі гілки старих дерев здригалися від вітру. За вікном поспішали люди, ховалися під парасолями, переступали через калюжі, розмовляли по телефонах, жили своїм звичайним життям.
І ніхто з них не знав, що в цій невеликій палаті, де пахло ліками, чистими простирадлами й стерильною тишею, два дні тому для Дарини змінився весь світ.
У прозорому ліжечку поруч із її постіллю спав син. Маленький, теплий, майже невагомий Данечко. Дарина поверталася до нього кожні кілька хвилин, ніби боялася, що, якщо перестане дивитися, диво зникне. У нього були крихітні кулачки, темний пушок на голові, м’які щічки й такий беззахисний вигляд, що в неї щоразу стискалося серце.
Вона присіла на край ліжка й обережно провела пальцем по його щоці. Син ледь помітно скривився уві сні, кумедно витягнув губи й знову затих. Дарина усміхнулася — тихо, втомлено, з якоюсь новою ніжністю, якої раніше в ній ніби не існувало.
Останні дні злилися для неї в один нескінченний, туманний потік. Біль, безсоння, тривога, короткі провали в сон, голоси лікарів, шелест халатів, перший крик дитини, перша спроба прикласти його до грудей. Вона не пам’ятала, коли востаннє спала більше години поспіль. Їй увесь час здавалося, що з Данею може щось статися, якщо вона хоч на мить послабить увагу.
Медсестри по-доброму посміювалися, казали, що вона надто тривожна молода мама. Дарина й сама розуміла, що, можливо, перегинає. Але тепер у її житті була людина, за яку вона відповідала повністю. Не на словах, не в красивих обіцянках, а кожною секундою, кожним рішенням, кожним подихом.
Телефон на тумбочці тихо завібрував. На екрані з’явилося ім’я чоловіка.
«Максим».
Дарина взяла слухавку й одразу стишила голос:
— Привіт.
— Привіт, моя хороша, — бадьоро озвався Максим. — Як ви там із нашим богатирем? Дає матері відпочити?
— Спить. Поки все спокійно. Лікарка заходила вранці, сказала, якщо аналізи будуть хороші, завтра нас випишуть.
— Оце новина! — пожвавішав він. — Тоді я домовлюся щодо машини, щоб забрати вас нормально, не на таксі. Квіти куплю, стрічки, кульки. Усе як треба.
Дарина втомлено прикрила очі.
— Максе, не треба кульок. Справді. Просто приїдь по нас.
— Як це не треба? — у його голосі прозвучало веселе здивування. — У нас син народився, а ти хочеш усе тихо, ніби з магазину повернулася? Мама вже зранку мене строїть: що купити, як зустріти, кого покликати. Вона так чекає онука, ти б чула.
Дарина чула. І чудово уявляла Ірину Богданівну — свою свекруху, жінку з м’яким голосом і залізною звичкою командувати чужим життям. Вона ще до народження дитини встигла переставити половину їхньої орендованої квартири на свій смак, вирішити, які штори «пристойні», який посуд «не соромно поставити на стіл» і чому Дарина «неправильно» варить суп.
З появою онука, як підозрювала Дарина, влада Ірини Богданівни мала стати ще щільнішою, ще наполегливішою, ще нестерпнішою.
Але сперечатися зараз не хотілося. Сили йшли на інше.
— Гаразд, — тихо сказала вона. — Як хочете.
— От і чудово. Слухай, Дарин… — Максим раптом змінив тон. Радісна метушня зникла, голос став обережнішим, діловитішим. — Тобі виплата ще не прийшла? Ти казала, що мають ось-ось перерахувати. Там же велика сума, так?
Усередині в Дарини неприємно кольнуло.
Вона чекала цього запитання. Але все одно виявилася до нього не готовою. Надто швидко. Надто буденно. Так, ніби йшлося не про гроші, які мали стати запасом для дитини, а про премію, яку можна одразу розкласти по чужих бажаннях.
— Поки ні, — відповіла вона після короткої паузи. — Вранці перевіряла, нічого не було.
— Зрозумів. Як прийдуть, одразу мені напиши, добре?
— Навіщо?
