Після бабусиного похорону Аліна ніби лишилася без коріння. Але одного разу їй почувся голос, від якого в грудях знову стало тепло — так, ніби дім не помер разом із найближчою людиною.
Тепер Аліна рідко проходила повз оголошення на дверях під’їзду. Ще зовсім недавно будь-який папірець із дрібним шрифтом перетворювався для неї на сіру пляму: окуляри майже не допомагали, а без збільшувального скла літери розпливалися й уперто не складалися у слова. На роботі вона вже давно перестала соромитися своєї лупи — в кабінеті з нею сиділи дві жінки, які знали про її біду із зором і наполегливо вмовляли хоча б одне око привести до ладу.
Спершу вона опиралася, потім здалася. Ліве око після операції ніби прокинулося заново. Колеги жартували, що тепер вона бачить ним так гостро, ніби могла б розгледіти шпильку на іншому кінці коридору. Праве поки що лишалося таким самим, каламутним і ненадійним, але Аліна вже вирішила: підзбирає грошей — і наступного року візьметься й за нього.
До операції вона навіть у магазині вибирала лише те, що лежало просто перед очима. Ні верхні, ні нижні полиці її не цікавили: цінники, знижки, дрібні написи на упаковках — усе це зливалося в нерозбірливу кашу. Тепер же вона ловила себе на тому, що читає все підряд: назви, попередження, розклади, записки на дверях. Ніби світ, досі прихований за мутною пеленою, знову почав із нею розмовляти.
Того вечора вона зупинилася біля свіжого аркуша на дверях під’їзду.
На ньому повідомляли, що наступного дня, в суботу, біля другого під’їзду з ранку до полудня стоятимуть контейнери для збору одягу, взуття та постільних речей. Речі призначалися для нещодавно відкритого притулку, який розмістили в колишньому медичному відділенні при місцевій лікарні. Внизу значилася назва волонтерського об’єднання — «Усі ми люди» — і два телефонні номери.
— А чому б і ні? — тихо сказала Аліна, дочитавши оголошення до кінця.
Одразу ж озирнулася: їй стало ніяково, ніби вона заговорила сама до себе надто голосно. Але сходовий майданчик був порожній. Тоді вона піднялася до себе, переодяглася, випила кави й притягла з комори складну драбинку.
На антресолях стояли коробки з речами — її та бабусиними. Пальта, кофти, теплі хустки, акуратно складені туфлі. Усе чисте, добротне, просто давно непотрібне. Викинути це на смітник у Аліни ніколи не піднімалася рука.
Потім вона відчинила комод і дістала кілька комплектів постільної білизни. Вона була не нова, але міцна, випрана, із запахом старого дому й сушених трав, які бабуся колись клала між простирадлами. Аліна розклала речі у два великі пакети, зав’язала їх і поставила біля дверей.
Поки вона перебирала одяг, пам’ять раз у раз повертала її до Віри — бабусі, з якою було пов’язане все її життя.
Іншої родини в Аліни не було. Мама померла на другий день після її народження. Про батька ніхто нічого не знав: мати так і не сказала, хто він, звідки з’явився і чому зник. У документах по батькові Аліні записали за ім’ям діда — того самого чоловіка, якого Віра пережила лише на кілька місяців до появи онуки.
Дід був набагато старший за бабусю. У воєнні роки він утратив першу сім’ю: дружину і двох маленьких дочок-близнючок. Після повернення додому він не зміг жити серед стін, де кожна річ нагадувала про тих, кого вже не можна було обійняти. Він поїхав, майже не вибираючи напрямку. Просто одного ранку вийшов на незнайомому вокзалі, бо чув: тут почав працювати великий завод, а інженери-механіки там потрібні завжди.
Його взяли одразу. Видали місце в гуртожитку, доручили роботу за фахом. У цьому гуртожитку він і зустрів Віру — крихітну, тоненьку дівчину, яку потім усе життя ніжно називав Дюймовочкою.
Їхня перша зустріч сталася у спільній пральні…
