15 жовтня 2016 року один із великих обласних центрів зустрів ранок типовою похмурою погодою. Низькі свинцеві хмари затягнули небо, а повітря було насичене вологою, що віщувала затяжний дощ. Цей день мав стати початком нового життя для 32-річного архітектора Веніаміна та його нареченої, 29-річної Єлизавети.
Церемонію одруження було заплановано в старовинній заміській церкві, розташованій на самій межі міста, впритул до густого лісового масиву. Ця відокремлена будівля, зведена ще у двадцятих роках минулого століття, славилася своєю суворою архітектурою. Важкі дубові двері та високі вітражні вікна пропускали всередину лише тьмяне осіннє світло.
Хронологію подій того дня слідчі відновили похвилинно завдяки свідченням численних очевидців і записам весільного відеографа. О 13 годині 45 хвилин Єлизавета востаннє потрапила в об’єктив камери. На плівці видно, як вона сміється, поправляючи довгу білу фату, і впевнено прямує до кімнати відпочинку.
Це невелике приміщення у східному крилі будівлі традиційно використовували для того, щоб наречена могла побути наодинці й привести себе до ладу перед виходом до вівтаря. Єлизавета сказала подругам, що їй треба лише припудрити носика, і зачинила за собою важкі двері. О 13 годині 50 хвилин головна дружка нареченої, Світлана, підійшла до кімнати, щоб попередити про початок церемонії.
Вона постукала у двері й почула голос Єлизавети: «Дай мені одну хвилину, я зараз». Голос звучав цілком спокійно, без найменших ноток тривоги чи страху. Минуло близько двадцяти секунд, і Світлана вже збиралася піти, коли у двері постукали знову.
Єлизавета, думаючи, що це повернулася подруга, голосно крикнула: «Заходь». Це були останні слова, які хтось чув від молодої нареченої. У коридорі, що вів до кімнати, постійно перебували люди — фотограф, родичі, подружки.
Ніхто з присутніх не виходив і не заходив до цього приміщення. Напруження почало зростати о 13 годині 58 хвилин, коли організатор весілля помітно занервував через затримку церемонії. Веніамін уже стояв біля вівтаря, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу.
Музичний супровід грав по колу вже втретє, а гості почали перешіптуватися, кидаючи здивовані погляди на порожній прохід. О 14 годині 5 хвилин терпіння нареченого остаточно урвалося. Разом із батьком Єлизавети він побіг до східного крила будівлі.
Після кількох гучних ударів у двері й цілковитої відсутності відповіді чоловіки вибили замок. Двері з гуркотом розчахнулися, відкриваючи вид на невелику кімнату площею близько чотирнадцяти квадратних метрів. Кімната була абсолютно порожня, і вся ця ситуація виглядала цілковито неможливою.
Єдине вікно в приміщенні було зачинене зсередини на старий іржавий шпінгалет, укритий кількома шарами білої олійної фарби. Поліцейські експерти згодом підтвердять: цю віконну раму не відчиняли щонайменше десять років. Єдині двері вели виключно до коридору, який був щільно заповнений людьми.
У кімнаті не було ні шаф, ні прихованих ніш, де можна було б надійно сховатися. На туалетному столику лежав залишений букет білих троянд і тюбик губної помади. Єлизавета просто щезла, не залишивши по собі жодної зачіпки…
