Запах хлорки, чогось медичного, бив у ніс так, що хотілося затиснути ніздрі й утекти. Я сидів у коридорі шкірно-венерологічного диспансеру. Долоні пітніли, хоча в приміщенні було прохолодно.
Поруч Лєна, бліда як простирадло, дивилася в підлогу. У голові крутилася одна фраза, від якої ставало моторошно. Новий рік почався із сифілісу.
Ще вчора ми з хлопцями на заводі травили байки про свята, і я вихвалявся, що відпочив нормально. А сьогодні сиджу тут. Усе почалося три дні тому, коли святковий чад уже спав.
Я лежав на дивані, дивився якусь нісенітницю по телевізору й думав, що непогано було б виспатися перед роботою. Лєна вийшла зі спальні, обличчя в неї було дивне, ніби вона годину тому плакала. Сіла поруч, мовчала, а потім раптом тихо сказала, що їй треба зі мною поговорити.
Я одразу напружився, бо коли жінка так починає, це або про гроші, або про щось серйозне. Вона розповіла, що тижні три тому була в гінеколога. Це був плановий огляд, під час якого вона здала аналізи.
Лікар подзвонив позавчора й наказав терміново приїхати. Приїхала, а там їй показують результати й кажуть, що в неї сифіліс. Я спершу навіть не зрозумів, що вона сказала, і перепитав.
Вона повторила вже майже пошепки й додала, що це точно якась помилка. Сказала, що перевіриться ще раз, але лікар наполягає, щоб і я здав аналізи. Усередині все обірвалося.
Сифіліс. Я знав тільки, що це венеричне, що передається через секс і що це дуже серйозно. Запитав її прямо, звідки, з ким, що взагалі відбувається.
Лєна заплакала й почала клястися, що ні з ким не була. Казала, що взагалі не розуміє, як таке могло статися. Потім видала версію, від якої в мене мало щелепа не відвисла.
Мовляв, на корпоративі в туалеті було брудно, а сидіння унітаза якесь липке. Вона присіла і, мабуть, там і підхопила цю заразу. Я спершу навіть розсміявся, думав, вона жартує, але вона дивилася на мене цілком серйозно.
Очі червоні, губи тремтять. Розповідала, як того вечора було багато людей, туалет один на всіх, черга, усі п’яні. Вона зізналася, що теж перебрала.
Зайшла в кабінку, там було гидко, але терпіти вже не могла. Присіла, а потім хтось почав стукати у двері й підганяти. Вийшла швидко, навіть як слід не витерлася.
Отак, мовляв, і заразилася. Я слухав і не знав, що думати. З одного боку, це звучало абсолютно абсурдно.
З іншого боку, Лєна ніколи не брехала мені в очі так нахабно. Вона взагалі тиха, правильна, стежить за порядком у всьому. Ми разом одинадцять років, дитині вісім.
Жодних скандалів, зрад чи підозр раніше не було. Але тут стається таке. Я почав ставити запитання.
Коли був корпоратив? Вона відповіла, що в середині листопада, тижнів шість тому. Хто там був?
Колеги, начальство, всього людей тридцять. Пила багато? Так, зізналася, що змішала коньяк і вино, бо через стрес на роботі хотілося розслабитися.
Хто проводжав додому? Сказала, що викликала таксі сама, але хтось із колег допоміг вийти на вулицю. Хто саме — точно не пам’ятає.
Я спитав про начальника, і вона підтвердила, що Андрій Петрович теж був присутній. Веселився, всім наливав, але до неї особисто особливо не підходив. Або все-таки підходив.
Вона заплуталася й почала казати, що погано пам’ятає той вечір. Я відчував, як усередині все закипає. Навіть не від злості, а від якогось тупого нерозуміння.
Якщо вона справді ні з ким не була, то звідки взялася хвороба? Невже справді від унітаза? Я не лікар, але навіть я знав, що такі штуки не передаються через сидіння.
Хоча в житті всяке буває, мало що. Лєна й далі клялася, що любить мене й ніколи б не зрадила. Запевняла, що це якийсь жахливий кошмар.
Казала, що боялася мені сказати, бо знала мою реакцію. Боялася, що я не повірю і все завалиться. І от тепер вона сидить переді мною вся в сльозах і благає повірити.
Я встав, пройшовся кімнатою й подумав про сина, який спав у сусідній кімнаті. Подумав про те, що якщо це справді зрада, то треба щось вирішувати. Але що саме?
Розлучатися чи влаштовувати скандал? А якщо вона не бреше? Якщо це якась дика випадковість?
Голова розколювалася від думок. Я сказав їй, що завтра ми обоє підемо в диспансер, здамо аналізи й у всьому розберемося. Вона кивнула й витерла сльози.
Я ліг на дивані, хоча спати зовсім не міг. Крутився, дивився в стелю й перебира в голові можливі варіанти. Згадував наші останні місяці.
Ніби все було нормально. Секс рідкісний, але в кого зараз не так? Робота, дитина, постійний побут.
Жодних дивних дзвінків, повідомлень чи затримок на роботі не було. Або я просто їх не помічав. Вранці ми встали мовчки, зібралися й поїхали.
У диспансері людей було мало, але атмосфера сильно тиснула. Усі тут сиділи з такими обличчями, ніби чекали страти. Лєна трималася за мою руку, і я відчував, як вона тремтить.
Нас викликали до лікаря. Олег Валерійович, сухий чоловік років п’ятдесяти в білому халаті, поводився без зайвих емоцій. Він подивився на результати Лєни й кивнув…
