Під час сімейного відпочинку в заповідній місцевості Марк, сам того до пуття не помітивши, захопився прогулянкою. Усе почалося з дрібниці: у траві майнула дика пташка, потім знову з’явилася між кущами, ніби навмисне манила його за собою. Хлопчик зробив кілька кроків убік, потім іще кілька, обіцяючи собі, що одразу повернеться. Йому здавалося, що табір зовсім поруч, варто лише озирнутися — і він побачить знайомі намети, почує голоси батьків, сміх людей, металевий дзенькіт посуду.
Та цікавість виявилася сильнішою за обережність. Марк розсував гілки, обходив сухі колючі зарості, дивився собі під ноги й дедалі далі заходив туди, де стежка вже не вгадувалася. Спершу це здавалося пригодою, майже грою. Йому хотілося повернутися з розповіддю про те, як він побачив щось незвичайне і не злякався. Але що густішою ставала рослинність, то тихішим робився світ довкола. Звичні звуки табору розчинилися, ніби їх відрізала невидима стіна.
Нарешті Марк зупинився й підвів голову.
У грудях неприємно похололо. Навколо не було нічого знайомого. Ті кущі, крізь які він щойно продирався, тепер здавалися однаковими з усіх боків. Дерева стояли щільною стіною, суха трава чіплялася за ноги, а повітря тремтіло від спеки й нерухомості. Він різко озирнувся, намагаючись зрозуміти, звідки прийшов, але кожен бік виглядав так само, як інший.
Табір зник.
Марк кілька секунд стояв, не рухаючись. Він прислухався так напружено, що в нього заболіла скроня. Йому хотілося вловити бодай щось: голос батька, мамин сміх, далекий гомін людей, звук двигуна, гавкіт собаки, людський кашель — будь-який знак, що він не сам і не так уже й далеко відійшов. Але замість цього довкола тяглася щільна, в’язка тиша. У ній були лише рідкі шурхоти, тріск сухих гілок і дивні звуки, яких він не міг упізнати.
Страх прийшов не відразу. Спершу було недовір’я: такого просто не могло статися. Він же відійшов зовсім ненадовго. Він же не маленький. Він мав запам’ятати дорогу. Але що довше Марк дивився навсібіч, то ясніше розумів: він заблукав.
Серце закалатало швидше. Він стиснув кулаки, змушуючи себе не панікувати, але думки вже металися, мов спіймані птахи. Як він міг зайти так далеко? Чому не зупинився раніше? Чому не сказав нікому, куди йде? Йому стало соромно й страшно водночас, і від цього хотілося то бігти кудись, то сісти просто на землю й заплакати.
Марк зробив кілька невпевнених кроків в один бік, потім зупинився. А якщо він піде не туди? Якщо відійде ще далі? Він спробував пригадати, де сонце було над табором, у який бік він повернув за першим кущем, де бачив ту пташку, але спогади плуталися. Усе сталося надто швидко й надто легко, аж поки не стало запізно.
Тоді йому спала на думку думка: треба піднятися вище. З висоти він, можливо, побачить просвіт, край табору, стежку або хоча б дим. Поруч росло дерево з нерівним стовбуром і низькими гілками. Воно не виглядало зручним, але іншого вибору Марк не бачив. Він ухопився за кору, поставив ногу на виступ і почав дертися.
Підійматися було важче, ніж він очікував. Кора дряпала долоні, сухі сучки впивалися в руки, сорочка чіплялася за гілки. Кілька разів він ледь не зірвався, але страх упасти виявився слабшим за страх залишитися внизу. Марк ліз вище, важко дихаючи, аж поки не опинився на гілці, звідки можна було оглянутися понад чагарником.
Він сподівався побачити порятунок….
