— Бабо, мама сказала: ти поїдеш, коли квартиру на неї перепишеш.
Мокра дитяча долонька ткнулася мені просто в ніс — м’яко, беззлобно, з тим довірливим сміхом, яким сміються тільки малюки, що ще не розуміють: інколи вони повторюють чужі слова точніше за будь-яке доросле зізнання.
Я стояла, зігнувшись над білою ванною, по лікоть у теплій воді з піною, і не могла вдихнути.
Вода тихо хлюпотіла. На кахлі лежала синя качечка. Маленький Артем сидів у гумовому колі, ляскав долонями по воді й дивився на мене сяйливими очима. Він сказав це так, ніби повідомив, що каша охолола або що мама купила нові шкарпетки. Просто повторив фразу, почуту десь між кухнею, спальнею і зачиненими дверима.
— Що ти сказав, зайчику? — спитала я, хоча голос мій вийшов чужим.
Він засміявся, знову ткнув мене в ніс мокрим пальчиком і повторив, уже по складах, гордо, як щойно вивчене:
— Квар-ти-ру. На ма-му. Тоді баба додому.
У мене наче віднялися руки. Мило вислизнуло з долоні, впало у воду й повільно пішло під піну. Я машинально притримала Артема, щоб він не послизнувся, але всередині все обірвалося вниз, у якусь крижану порожнечу.
За дверима кухні дзенькнула чашка. Донька розмовляла з кимось телефоном. Її голос був приглушений, але веселий, легкий, майже дівочий. Такий самий голос був у неї в дитинстві, коли вона просила купити морозиво й обіцяла потім неодмінно помити посуд.
— Мама нічого такого не казала, правда? — прошепотіла я.
Артем, не розуміючи, чому я раптом стала такою тихою, потягнувся до качечки.
— Казала, — сказав він. — Тато сказав: «Стара розм’якне». Мама сказала: «Моя мати завжди ведеться на жалість».
Я випросталася надто різко. У поперек ударив біль. Перед очима на мить попливло світло від яскравої лампи. Я вхопилася мокрою рукою за край умивальника, лишивши на білій порцеляні тремтливий слід.
Тієї миті я зрозуміла, що всі ці тижні — лагідні повідомлення, нічні дзвінки, прохання приїхати, фотографії онука з підписом «бабусю, ми тебе чекаємо», — могли бути не тугою за мною. Могли бути розрахунком.
І все одно перша думка була не про квартиру.
Перша думка була: «Невже моя Лєна?»
Донька покликала мене до себе в іншу країну на початку осені. Я тоді сиділа у себе на кухні, в старому халаті, варила гречку на два дні й дивилася у вікно на мокрі гілки тополі. Телефон задзвонив пізно, я навіть злякалася.
— Мамочко, — сказала Лєна таким голосом, від якого в мене одразу стислося серце. — Ти тільки не хвилюйся. У нас усе добре. Просто я дуже втомилася.
Вона плакала. Не навзрид, ні — тихо, в ніс, ніби соромилася. Я поставила каструлю повз конфорку, обпекла палець і навіть не відчула.
— Що сталося?
