— Прибери цю моторошну кришталеву вазу, Пашо, синочку! — дзвінко скомандувала Зінаїда Степанівна. — Вона псує всю геометрію простору. Мені сюди ще пуф ставити і стійку для парасольок.
Ксенія завмерла у дверях ванної кімнати, насухо витираючи волосся рушником. Сцена, що розгорталася в її передпокої, нагадувала поганий аматорський театр.
Зінаїда Степанівна, свекруха, впевнено крокувала дубовим паркетом, розмахуючи руками, мов регулювальник на жвавому перехресті. Павло, законний чоловік Ксенії, сутулився біля підвіконня, слухняно притискаючи до грудей важку дизайнерську вазу з муранського скла. Ксенія схрестила руки на грудях, прихилившись плечем до дверного одвірка.
Сто двадцять квадратів у престижному новому районі. Панорамні вікна, ідеальна стяжка, шумоізоляція, за яку вона відвалила бригаді подвійний тариф. І авторський ремонт, вистражданий довгими місяцями роботи.
До своїх двадцяти восьми років Ксенія встигла добряче хильнути життя. Дитбудинок, гуртожиток, мізерні підробітки штукатуркою, потім своя перша бригада. А тепер — міцний бізнес з елітного ремонту квартир…
