— У тебе година, Маріє.
Картка вдарилася об край довгого столу і, ковзнувши полірованою поверхнею, зупинилася біля її тарілки. Чорна, важка, із золотистим тисненням. Марія дивилася на неї так, ніби перед нею лежав не шматок пластику, а ніж.
У кімнаті стало тихо. Навіть лід у високій склянці перестав дзвеніти.
Рашид Арманов стояв біля вікна, не сідаючи. У білій сорочці, із закачаними рукавами, з жорсткою складкою між брів. У домі його давно називали шейхом — хтось із насмішкою, хтось зі страхом. За темні очі, за звичку говорити коротко, за те, що його слово тут часто було останнім. А ще тому, що в його родині берегли старі східні звички: чоловіки мовчали довго, жінки читали це мовчання, як вирок.
Марія за ці звички заміж не виходила. Вона виходила за людину, яка одного разу принесла їй гарячий чай у лікарняний коридор, коли в неї тремтіли пальці від безсонної ночі. За людину, яка мовчки сіла поруч із чужою жінкою й тримала в руках паперовий стаканчик, доки вона не перестала плакати. За людину, яка вміла бути тихою.
Зараз перед нею стояв інший.
— Мільйон, — повторив він. — Витратиш за годину. На що захочеш. Не витратиш — завтра подаємо на розлучення.
За столом хтось шумно втягнув повітря. Тітка Світлана притиснула серветку до губ, але очі в неї блиснули жвавим зацікавленням. Наталія, сестра Рашида, відкинулася на спинку стільця, як глядачка в театрі, якій нарешті показали головну сцену. Віктор, фінансовий керівник родини, сховав усмішку за келихом.
Марія не відразу зрозуміла, що він сказав.
Учора вони розписалися. Тихо, без пишного свята. Вона була в простій молочній сукні, яку сама підганяла по фігурі вночі, сидячи на кухні з голкою і чашкою вистиглого чаю. Рашид тоді дивився на неї так, ніби в його житті вперше стало не соромно за надію.
Сьогодні її поставили біля столу, як злодійку.
— Рашиде, — тихо сказала вона. — Навіщо?
Він усміхнувся самими губами.
— Ти ж казала, що тобі не потрібні мої гроші.
— Не потрібні.
— От і перевіримо.
— Перевіримо що?
Він кинув на стіл телефон. Екран засвітився. Марія побачила фотографію: вона стоїть біля маленького кафе неподалік від нотаріальної контори, поруч із чоловіком у сірому пальті. Чоловік нахиляється до неї, ніби каже щось на вухо. Знімок був зроблений із машини, здалеку, зернистий, злий.
У Марії відразу пересохло в роті.
— Це Андрій, — сказала вона. — Юрист.
— Авжеж.
— Я можу пояснити.
— Ти завжди можеш пояснити. Усі можуть.
Наталія тихо пирхнула.
— Вона й прізвище своє так мило вимовляє, — сказала тітка Світлана, не дивлячись на Марію. — Наша україночка. Проста, домашня. А документи до юристів тягає вже на другий день після весілля.
Марія відчула, як кров прилила до обличчя. Не від сорому навіть — від такого різкого, голого приниження, що на мить стало нічим дихати. Вона подивилася на Рашида, чекаючи, що він зупинить родичку. Він не зупинив.
На столі стояли неторкані тарілки із салатом, холодна риба, тонкі скибки хліба. У вазі посеред столу поникли білі тюльпани. Із кухні тягнуло запахом смаженої цибулі й коріандру. Усе було надто побутовим для катастрофи.
— Ти хочеш, щоб я зараз побігла купувати собі прикраси? — спитала Марія. Голос здригнувся, і вона ненавиділа себе за це тремтіння.
— Я хочу побачити, хто ти.
— Ти вже вирішив.
Рашид повільно нахилився до неї. Погляд у нього був темний і втомлений.
— Тоді доведи протилежне.
Марія подивилася на картку. Потім на свої руки. На безіменному пальці тонка обручка злегка тиснула шкіру. Вона вдягла її вчора і весь вечір боялася повірити, що вона справжня.
— А якщо я відмовлюся грати в це?..
