— Значить, завтра розлучення.
Вона підвелася. Ніжка стільця рипнула по підлозі. Цей звук чомусь ударив по нервах сильніше, ніж його слова. Марія взяла картку двома пальцями, ніби вона була брудною.
— Код?
Рашид назвав чотири цифри. Без запинки. Ніби заздалегідь готувався.
Марія кивнула. Сумку вона взяла зі стільця в передпокої. У дзеркалі біля дверей майнуло її обличчя: бліде, чуже, з темними колами під очима. За спиною хтось тихо сказав:
— Подивимося, скільки коштує гордість.
Вона не озирнулася.
У ліфті Марія стояла сама, притиснувши сумку до живота. Металеві стіни відбивали її з чотирьох боків: чотири жінки з однаково зблідлими губами, чотири нові дружини, яких за годину можна було викреслити з життя.
Надворі мрячив дрібний холодний дощ. Біля під’їзду стояла чорна машина. Водій Сергій відчинив дверцята, побачив її обличчя й одразу перестав усміхатися.
— Маріє Павлівно?
— У торговельний центр, — сказала вона.
Це було перше, що спало на думку. Напевно, так воно й мало виглядати: нова дружина їде витрачати гроші. Нехай дивляться. Нехай потім розповідають, як вона здалася.
Сергій сів за кермо. Машина м’яко рушила. Марія дістала телефон. На екрані було дев’ять пропущених від Ольги й одне коротке повідомлення: «Аню, все. Вони дали строк до шостої. Якщо сьогодні не закриємо платіж, завтра дітей вивозять».
Марія заплющила очі.
Її ніхто, крім Ольги, не називав Анею. У дитинстві вона була Анною, потім у документах через помилку стала Марією Павлівною, і так лишилося. Ольга вперто трималася за старе ім’я, як за ниточку з колишнього життя.
Марія відкрила повідомлення знову. Пальці стали крижаними.
«До шостої».
Вона подивилася на годинник. Сімнадцять дванадцять.
— Сергію, — сказала вона і сама злякалася свого голосу. — Не в торговельний центр. У “Теплий дім”. Швидко.
Він подивився на неї в дзеркало.
— Це де центр для жінок?
— Так.
— Рашид Самирович сказав…
