Мокра ганчірка врізалася Аліні в груди важким холодним клубком, ковзнула вниз і впала на світлу мармурову підлогу. На тонкій блузці відразу розпливлася бруднувата пляма.
У просторій кухні розкішної вілли миттю запанувала тиша. Ще секунду тому тут дзвеніли тарілки, тягнулися аромати кардамону, смаженої цибулі й дорогих східних парфумів, а тепер було чути тільки, як із крана неквапливо капає вода. За скляною стіною в густому вечірньому повітрі мерехтів Дубай: підсвічений басейн, чорні силуети пальм, вогні, що тремтіли на гладенькій воді. Дім, у якому одна чашка, ймовірно, коштувала більше, ніж уся оренда її колишньої квартири в Києві, ніби затамував подих.
Свекруха стояла навпроти з ідеально рівною спиною й непорушним обличчям. Здавалося, вона не жбурнула в невістку брудну ганчірку, а лише спокійно й холоднокровно поставила її на місце.
— Твоє місце біля ніг мого сина, — промовила вона неголосно, але кожне слово вдарило сильніше за будь-який крик. — Ти ввійшла в цей дім без роду, без імені, без поваги. Отже, будеш вчитися.
Аліна повільно підвела очі.
У дверях кухні стояв її чоловік — Саїд. На ньому була білосніжна домашня кандура, рівна, без жодної складки, як і все його життя поруч із матір’ю. У руці він тримав телефон, але дивився не в екран. Він уникав погляду дружини й дивився куди завгодно: на підлогу, на ганчірку, що впала, на мармурову стільницю, на руки матері.
— Саїде, — тихо сказала Аліна.
У цьому імені не було ні істерики, ні вимоги. Лише остання, майже дитяча надія, що він зараз зробить крок уперед і все зупинить.
Але він лише ледь помітно повів плечем.
— Мама втомилася, — пробурмотів він. — Не зараз.
Усередині в Аліни ніби обірвалася тонка нитка. Без шуму, без драми, без крику. Просто в одну мить вона відчула, що залишилася сама.
За довгим столом сиділа вся родина Саїда: старший брат Хасан із дружиною, дві тітки в дорогих шовкових абаях, кузини, молоді чоловіки в білому, діти, які ще недавно про щось шепотілися, а тепер мовчки дивилися на те, що відбувається, величезними очима. На столі стояли страви з рисом і м’ясом, срібні чайники, чаші з фініками, солодощі, фруктові тарелі. Ще зовсім недавно це була сімейна вечеря на честь повернення Саїда з поїздки. Аліна від самого ранку допомагала готувати, хоча хатня робітниця Муна тривожно просила її не втручатися.
— Пані Аліно, краще не треба, — шепотіла вона. — Пані Надія цього не любить.
Та Аліна все одно старалася. Їй хотілося, щоб хоча б цей вечір минув спокійно. Хотілося заслужити бодай трохи людського ставлення від матері чоловіка. Хотілося, щоб у домі Саїда на неї хоч раз подивилися не як на помилку, не як на чужу дівчину з іншого життя, а як на дружину сина.
Усе зруйнувалося через чашку…
