Невелика порцелянова чашка з блакитним візерунком зникла із сервізу, яким пані Надія особливо дорожила. Вона казала, що той дістався родині зі старого дому й зберігається як цінність. Спершу свекруха оглянула стіл, потім полиці, потім мийку. А тоді її холодний погляд зупинився на Аліні.
— Там, звідки ти приїхала, мабуть, заведено брати чуже, — сказала вона.
Спершу Аліна навіть не повірила, що ці слова адресовані їй. Потім її обличчя спалахнуло.
— Я нічого не брала.
— Звісно, — з крижаною усмішкою відповіла Надія. — Ти ж нічого не брала. Лише мого сина, спокій цього дому й повагу нашої родини.
Саїд тоді теж промовчав.
Аліна намагалася пояснити, що чашку могла переставити дитина, що вона взагалі не торкалася сервізу. Але Надія підійшла до мийки, схопила мокру ганчірку, якою щойно протирали плиту, і з презирством жбурнула її невістці в груди.
Тепер ця ганчірка лежала між ними, як приниження, що стало предметом.
Аліна відчувала, як холодна волога просочується крізь тканину до шкіри. На неї дивилися всі — чужі, насторожені, оцінювальні очі. Хотілося схопити сумку, вибігти з цієї вілли, зловити перше таксі й зникнути в нічному місті. Хотілося закричати так, щоб здригнулися шибки. Хотілося підійти до чоловіка й спитати, як він зумів зробити її такою безпорадною серед своїх людей.
Але замість цього вона нахилилася, підняла ганчірку й спокійно відтиснула її над мийкою.
На губах Надії майнуло схвальне презирство.
— Отак краще.
Аліна мовчки закачала рукави.
На зап’ясті блиснув тонкий браслет — подарунок Саїда в перші місяці їхнього кохання, коли він запевняв, що його родина сувора, але справедлива, і неодмінно прийме її, коли пізнає ближче. Браслет зачепився за манжет. Аліна зняла його, поклала поруч зі стільницею й відкрила воду.
— Що ти робиш?
