Життя без прикрас
Олена розплющила очі за хвилину до дзвінка будильника — роками вироблена звичка прокидатися о 6-й ранку. Поруч сопів Андрій, відвернувшись до стіни. Між ними був порожній простір, незримий кордон. Колись вона любила дивитися на його спляче обличчя. Тепер же Олена просто ковзнула поглядом по його спині і встала.
Паркет зрадницьки рипнув під ногою. Холодна плитка ванної кімнати зустріла її босі ступні. Тут Олена механічно виконувала ранковий ритуал під розмірене крапання з не до кінця закритого крана: вмивання, крем, легкий макіяж. Із дзеркала на неї дивилася втомлена жінка. Тонкі зморшки пролягли біля очей. «38 — не вирок», — подумала Олена. Вона провела пальцем по ледь помітній складці біля губ. Тільки очі видавали справжній вік. Очі, що бачили занадто багато: нескінченні лікарняні коридори, результати обстежень, кілька невдалих спроб ЕКЗ і поступове віддалення чоловіка.
Кухня зустріла її стерильною чистотою. Хромовані поверхні сяяли. Жодних слідів вчорашньої вечері, жодного безладу. Вони з Андрієм давно снідали порізно: вона — рано, він — пізно. Кавоварка зашипіла, випльовуючи струмінь ароматного еспресо. Запах свіжомелених зерен наповнив кухню. На мить Олена заплющила очі. Спогад накотив раптово: десять років тому вони сміялися над цією ж кавоваркою, безуспішно намагаючись розібратися з налаштуваннями. Тоді Андрій обіймав її ззаду, його дихання лоскотало шию, і вони пили каву з однієї чашки. Тепер у кожного була своя кружка. І своє життя.
Вхідні двері грюкнули, звук луною рознісся квартирою. Андрій вийшов у коридор.
— Лєно, ти не бачила мою синю краватку? — його голос звучав напружено, з ноткою роздратування.
— У шафі, друга полиця зліва, — відповіла вона, не повертаючись.
Звична роль — домашній навігатор, хранителька порядку. Андрій з'явився на кухні через хвилину. Дорогий костюм сидів бездоганно, лише краватка залишалася незав'язаною.
— Дякую. Я сьогодні затримаюся, важливі переговори з постачальниками, — він старанно уникав її погляду, зосереджено перевіряючи щось у телефоні.
— Останнім часом у тебе багато важливих переговорів, — промовила Олена, уважно спостерігаючи за його реакцією.
Його пальці на секунду завмерли над екраном.
— Бізнес росте. Ти ж знаєш, — відповів він занадто швидко. — Та партія кардіомоніторів, яку ми поставляємо в обласну, вимагає контролю.
— Добре, — кивнула Олена, відзначаючи і нову сорочку, і запах незнайомого парфуму, і легке тремтіння пальців, що видавало брехню.
Коли він пішов, вона ще довго сиділа над охололою кавою. П'ятнадцять років шлюбу. Її гроші допомогли йому розпочати цей бізнес — спадщина від бабусі, двокімнатна квартира в центрі, яку вона без жалю продала, повіривши в його мрію. Останні сім років — спроби завагітніти, чотири процедури ЕКЗ. Остання — пів року тому. І тиша між ними, яка з кожним днем ставала все гучнішою.
У лікарні цього ранку, як завжди, панувала контрольована метушня. Писк моніторів змішувався з приглушеними голосами медперсоналу. Пахло антисептиком і кавою. Олена одягла білий халат, випрямила спину і немов трансформувалася зі втомленої жінки в доктора Васильєву, заступника завідувача кардіологічного відділення. Тут її голос звучав впевнено. Кожен рух був відточеним, кожен діагноз — вивіреним.
— Доктор Васильєва, результати аналізів пацієнта із сьомої палати, — молода медсестра простягнула папку з документами.
Олена швидко переглянула цифри, хмурячись.
— Негайно збільште дозування препарату. І зателефонуйте в лабораторію, нехай повторять біохімію, — розпорядилася вона спокійним тоном, що не терпить заперечень.
— Так, Олено Василівно. А ще завідувач запитував, чи не візьмете ви чергування у вихідні? У Павла Сергійовича дружина народжує.
— Візьму без вагань, — відповіла Олена. Вдома все одно тільки стіни і гнітюча тиша.
— Ви завжди так чітко все вирішуєте, — із захопленням зауважила медсестра. — Наче ніколи не сумніваєтеся.
— На роботі — ніколи, — відповіла Олена, думаючи, що в особистому житті все зовсім інакше.
— Ти виглядаєш паршиво, — сказала Марина, її давня подруга і колега, з'являючись у дверях кабінету з двома стаканчиками кави.
Вона поставила один перед Оленою. Пластикова кришка ще зберігала сліди її пальців.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.