Життя без прикрас
Горобиновою, займаючи середину проїзної частини, з розгону прокотився білий позашляховик. Перед будинком номер сім коротко, нахабно просигналив. Так в’їжджають у чужі володіння ті, хто звик вважати їх лише поки що чужими: рано чи пізно однаково стануть своїми.
З водійського місця вибралася молода жінка. Пальто кольору пряженого молока майнуло перед капотом; обійшовши машину, Олена смикнула пасажирські дверцята й узялася витягати Миколу. Той учепився в ручку над дверцятами, нерозбірливо просив не тут, але втриматися в салоні не зміг. Слідом Олена викинула на тротуар його валізу — стару, із синьою ізоляційною стрічкою на ручці. Поруч із цим автомобілем і цим пальтом вона здавалася недоречною.
Валіза гепнулася на бруківку. Микола нахилився, проте Олена встигла притиснути її ріжок підбором.
— Не чіпай! Спочатку здам тебе, до речей потім черга дійде.
Біля хвіртки вона відшукала дзвінок і щосили натиснула великим пальцем. Тримала секунд десять. З-за суцільного паркану ніхто не озвався, і тоді вона натиснула ще двічі, коротко й сердито.
Микола підняв комір. Уздовж вулиці тягнувся свіжий рівний асфальт; однакові молоді клени стояли в чавунних решітках, ліхтарі трималися на кованих кронштейнах. На них він затримав погляд — наче зустрів давнього знайомого, з яким сподівався більше ніколи не перетнутися. Олена не помітила, куди він дивиться.
Замок озвався м’яким клацанням. За відчиненою стулкою стояла господиня, жінка трохи за п’ятдесят: сіра сукня, кухонний фартух, вишнева пляма на ньому. Однією рукою вона притримувала хвіртку, у другій був рушник. Із будинку долинало рівне попискування таймера духовки. На вулиці зараз не було звуку гучнішого за цей домашній писк.
— Валентино Степанівно? — Олена відступила на пів кроку, даючи простір своєму жестові. — Отримуйте свого зрадника назад. Розорився остаточно. У такому вигляді він мені не потрібен.
На всю дорогу їй вистачило репетиції. Дві години на трасі вона вголос перебирала репліки, а Микола поруч удавав, що спить. Тут мали бути сльози, крик, грюкання хвірткою. Можна й ляпаса — відповідь на нього Олена теж приготувала. Настав час її перемоги: покинута дружина побачить, як їй повертають чоловіка, наче бракований чайник, і зламається просто перед розлучницею.
Валентина витерла руки. Подивилася на Миколу: поруч із валізою він розглядав носаки своїх черевиків. Потім перевела погляд на Олену й почала розглядати її з тією увагою, що дістається рідкісній комасі, яка випадково залетіла на веранду.
— Мені ще хвилин двадцять пиріг допікати. Заходьте поки до хати, нема чого тут стояти. Взуття залишайте, роззуватися не треба.
Вона пішла доріжкою, не зачинивши хвіртки. Олена залишилася з роззявленим ротом. Друга заготовлена репліка так і не прозвучала: у розмові для неї не знаходилося жодної шпарини.
— Олено, сідай назад. Ми їдемо, — хрипко, майже впівголоса промовив Микола за її спиною, наче говорив у порожнечу.
— Що? — Вона обернулася.
— Біля воріт табличка. Прочитай прізвище.
Олена глянула на латунну пластину. На ній було вигравіювано: «Горобинова, сім. Приватне володіння Ткачів». Нічого знайомого. Зате Микола тепер тримався обома руками за стовпчик хвіртки, як за поручень під час сильної хитавиці. Його губи ворушилися: він ніби заново перелічував ліхтарі, клени й метри вулиці.
Вона почувалася так, ніби щосили штовхнула двері й виявила, що вони намальовані на стіні. Адреса була правильна. Але історія, у якій Олена збиралася взяти гору, цій адресі, схоже, не належала.
Гостей повів коридором запах — ваніль, гарячий вишневий сік із пирога, що допікався. Вів, як конвоїр. Попереду йшла Олена, на ходу оцінюючи будинок поглядом жінки, яка роками вчилася відрізняти дорогу річ від речі напоказ.
Під ногами — інженерна дошка, світильники італійські. На стіні справжній живопис: видно фактурний мазок, це не репродукція. При цьому жоден предмет не був виставлений для вихваляння, і Олену лякала саме така відсутність показного. Так облаштовуються люди, яким уже нема чого комусь щось доводити.
Микола замикав ходу. Біля вхідних дверей він і зупинився, далі тримаючи валізу, — пасажир, який ще не знає, чи допустять його на рейс. Валентина показала на крісло біля низького столу. Фартух вирушив на гачок біля кухонної арки; сама вона сіла навпроти, поклавши руки на коліна, спокійно й по-господарськи.
— Із чаєм почекаємо. Спершу поясніть: кого ви сюди доставили й навіщо?
— Я ж пояснила. — Олена скинула підборіддя. Хотілося знову відчути ранкову злість, але тут, на дивані, та розповзалася, як мокрий папір. — Повертаю вам. Він же ваш?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.