Життя без прикрас
— Дев’ять класів, потім покинутий коледж… Касирка, кур’єрка, знову касирка. — Начальник відділу кадрів Микола Степанович Коваль відірвався від мого резюме. — І цю дівчину нам пропонують у майбутні керівниці? Курям на сміх.
Він відкинув аркуші так недбало, що вони зсунулися зі столу й розлетілися мармуровою підлогою. Я присіла, мовчки зібрала їх, а підвівшись, вирівняла краї стосу. Тепер можна було спокійно подивитися на Коваля. Той привільно вмостився в шкіряному кріслі на чолі довгого столу й розглядав мене так, наче на його килим залізла комашка. Доводилося залишатися цією комашкою — недолугою дівчиною без освіти. Сперечатися я зможу, коли здобуду докази, від яких уже ніхто не відкрутиться.
Так минав мій перший робочий день у курортному комплексі «Вербова пристань». Переговорну облаштували на останньому поверсі адміністративного корпусу. Посеред мармурової підлоги простягався довговорсовий перський килим, над столом сяяла величезна кришталева люстра — дивитися на неї було важко, в очах рябіло. Для картин обрали позолочені рами й розвісили їх на стінах; полиці відвели під вази та бронзові статуетки. Із цієї кімнати аж ніяк не можна було здогадатися, що компанія роками ледве зводить кінці з кінцями.
Холдинг, якому належала «Вербова пристань», мав заводи, готелі й торговельні центри; на їхньому тлі комплекс майже губився. Та десятки мільйонів сюди вкладали щороку. Так само регулярно звідси надходили звіти про збитки. За такого становища належало берегти кожну копійку, а тутешні керівники поводилися з грошима холдингу як із власним гаманцем.
Я знала про ці збитки не з чуток: моєю справжньою роботою був внутрішній аудит холдингу. Я негласно перевіряла дочірні компанії, шукала тих, хто привласнював гроші. Для Коваля ж перед ним стояла нікому не потрібна дівчина, яка встигла попрацювати касиркою в супермаркеті й кур’єркою. Дев’ять класів, незакінчений коледж — усю цю біографію мені підготували ретельно, причепитися було ні до чого.
Місяць тому наші аналітики помітили, що вкладення в комплекс проходять через ланцюжок незрозумілих фірм і зникають. Я була впевнена: відкрита перевірка нічого не дасть. Поки зберуть комісію, тут позбудуться останнього аркуша, здатного щось довести. І тут «Вербова пристань» розмістила вакансію: кадровий резерв на керівну посаду. Ні досвіду, ні освіти не вимагали. Сторонній людині обіцяли надто багато, а від чесної компанії такої пропозиції годі було сподіватися. Я відгукнулася.
— Ти взагалі чуєш, що я кажу? — Коваль постукав пальцями по підлокітнику.
— Так, Миколо Степановичу, слухаю.
— Папір на твоє резюме переводити шкода. — Він хмикнув. — Але Оксана Романівна вирішила благодійністю зайнятися, таким, як ти, дорогу відкрити. Якби не ця її примха, тебе б і близько сюди не підпустили.
— Я зрозуміла.
Очей я не підвела, хоча всередині все кипіло. Коваль навіть не приховував зневаги: схоже, йому неодмінно треба було мати поруч когось нижчого за себе, щоб самому почуватися спокійніше. Із зібраних нами відомостей випливало, що генеральна директорка Оксана Романівна Левицька привела його з попереднього місця роботи. Відтоді він незмінно залишався біля неї. Цей кадровик знав про начальницю більше за інших.
Відповідати йому я не збиралася, доки не з’ясую їхніх намірів. Варто огризнутися — вони насторожаться й сховають кінці у воду. Щоб притиснути до стінки Левицьку разом із її людьми, потрібні були залізні докази, пред’явлені тоді, коли вони найменше чекатимуть удару. Заради цього я могла стерпіти й Коваля.
— Гаразд, і для нетями робота знайдеться. — Він якось дивно всміхнувся й штовхнув по столу товсту теку. — Починаючи від сьогодні, тиждень ходитимеш по відділах. Дивись, як тут усе працює. Може, второпаєш бодай, куди тебе занесло.
— Дякую, Миколо Степановичу.
Усередині виявилися розклад стажування й план території. Притиснувши теку до грудей, я вийшла слідом за кадровиком. У коридорі мені траплялися працівники в запраній формі й стоптаному взутті. Вони важко ступали, дивилися згаслими очима; на мої вітання відводили погляд і поспішали проминути нас. А з начальницьких кабінетів виходили люди в дорогих костюмах, голосно сміялися, несучи чашки кави. Наче дві різні компанії займали одну будівлю. Два світи: одні тут годувалися, а інші працювали й оплачували чужу ситість.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.