Життя без прикрас
— Іринко, лопатку з нижньої полиці залиш замороженою. Завтра Павлусеві гуляш приготую, йому вчитися треба. У м’ясі ж фосфор… чи білок? Загалом, щось корисне. Дівчинко моя, прибери руки, я сама все розкладу.
Клацаючи пластиковими контейнерами, Оксана Степанівна нахилилася до відкритого холодильника й масивним стегном спритно відтіснила невістку. На кухні орендованої двокімнатної квартири знову наче знімали кулінарну передачу: одна акторка займала весь простір. Платив за цю квартиру батько Ірини, справно переказуючи гроші щомісяця, але порядкувала на кухні свекруха.
З підвіконня за нею спостерігав Барсик — величезний, мов мішок із цементом. Мружачи праве жовте око, він час від часу видавав низьке нутряне бурчання, сповнене котячої зневаги. Хто постачав у дім їжу, Барсик розумів чудово; Оксани Степанівни серед годувальників не було.
— Взагалі-то тато це нам із Павлом привіз, — заперечила Ірина, намагаючись знову дістатися до полиці з трьома кілограмами добірної домашньої свинини.
— Для вас, звісно! Тому й готую, щоб ви, нетямущі студенти, добро не зіпсували. — Найкращий шматок свекруха відокремила вправно; м’ясо глухо гупнуло об дно її вицвілого жовтого контейнера. — А цю частину ми з Павлусем дідусеві відвеземо. Йому їсти теж потрібно. Зачиняй уже, електрику накручує.
Дверцята Ірина причинила мовчки. Спробуй умовити трамвай змінити маршрут — приблизно стільки ж сенсу було в суперечці з Оксаною Степанівною.
Голодні непритомності на заняттях і самі лише макарони до їхнього студентського життя не мали жодного стосунку. На четвертому курсі денного відділення навчалися обоє, не працював ніхто, а старенький холодильник правив за справжній ріг достатку. Забезпечували цей достаток Віктор Степанович і Наталія Андріївна, батьки Ірини, які жили в заможному селищі за двісті кілометрів.
У ґрунтовного Віктора були великі теплиці, пара десятків свиней і кури. Вдачу він теж мав ґрунтовну: заперечень не терпів. Раз на два тижні до міської квартири доньки під’їжджав його забруднений багнюкою позашляховик. Під вікнами відчинявся багажник, починалося розвантаження — важкі сумки у веселу клітинку. Привезене не залишалося внизу: Віктор Степанович піднімав сумки на четвертий поверх, до молодих. Так кожні два тижні запаси з батьківського господарства діставалися квартири Ірини й Павла, яким залишалося прийняти все це й прибрати продукти.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.