Соня була певна: у трясовині гине собака. Про те, що вона ризикує життям заради дикого звіра, дівчинка не думала. Їй було десять років, і зараз для неї існував лише цей жалібний звук, що ледь долинав з очеретів. Він нагадував схлипування загубленого малюка. Серед комариного гулу й сюрчання коників його легко було не почути, та Соня вже зупинилася й вдивлялася в зарості.
Липневе сонце розжарило селище, куди нещодавно переїхала її родина. Навіть біля болота не відчувалося прохолоди: від темної води тягло затхлістю, гаряче повітря майже не ворушилося. Батько, єгер Андрій, забороняв доньці підходити сюди. Соня пам’ятала заборону, однак знову пролунав стогін, і вона ступила із сухої землі туди, де під кросівками відразу захлюпав бруд.
Великий сірий звір загруз у трясовині майже по шию. На горбочку, що виступав над багном, лежала важка голова, мокра шерсть злиплася, обліплена тванню. Він уже не бився й не намагався підвестися. Тільки вуха ледь помітно здригалися. Від цієї нерухомості Соні стало страшніше, ніж від самого болота: здавалося, ще трохи — і рятувати вже буде нікого.
Поблизу не було ані душі. Дівчинка спробувала підійти ближче, але багно відразу потягло ноги вниз. Довелося відсахнутися. Майже водночас звір знову озвався, так слабо, що Соня радше вгадала цей звук, ніж почула. Вона закусила губу й підібрала довгу суху гілку. Може, під рідким багном є щось тверде, на що вдасться спертися? Гілка цілком пішла в трясовину, не натрапивши на опір.
І лише тоді Соня розгледіла біля задньої лапи іржаве залізо. Крізь багно проступили дуги величезного капкана. Сталеві зубці тримали звіра, не даючи вибратися, поки болото повільно затягувало його. Хтось поставив тут пастку й залишив живу істоту помирати. Дівчинку захлиснув гнів. Піти після цього означало б змиритися з тим, що сталося.
До краю трясовини вона почала стягувати сухі гілки, а потім і дошки, що вціліли від старого зруйнованого містка. З них потроху складався ненадійний настил. Робота йшла болісно повільно. Уже минула година, за нею друга; сонце й далі пекло спину, на долонях пекли садна. Соня просувалася вперед, підкладаючи дерево туди, де інакше не можна було поставити ногу. Тепер вона дивилася тільки перед себе, на наступний невеликий відтинок, який треба було подолати.
Коли настил нарешті довів її до купини, звір на мить підвів повіки. Погляд лишався каламутним і байдужим; очі відразу знову заплющилися. Соня опустилася навколішки. Зблизька капкан виглядав іще страшніше: метал глибоко врізався в лапу. Дівчинка вхопилася за дуги й потягла, однак пружина не піддалася. Вона смикнула ще раз, відчуваючи, як безпорадна лють змінюється відчаєм. По мокрому від поту обличчю потекли сльози.
У пам’яті раптом виринув батьків комірчина і схожа залізна пастка, будову якої Андрій колись їй показував. Натискати слід було на пружини, причому всім тілом. Соня обережно вперлася ногами в іржавий метал і натиснула. Не вийшло. Тоді вона підстрибнула, знову обрушивши на нього всю свою вагу. Довелося повторити спробу. Нарешті почувся скрегіт, і зімкнені щелепи розійшлися.
Вивільнена лапа лишилася лежати нерухомо. Звір знепритомнів. Соня обхопила його за шию, вперлася ногами в настил і почала витягати. Мокре тіло піддавалося важко; їй доводилося напружуватися з усіх сил заради кожного короткого руху. Відступаючи своєю ненадійною доріжкою, вона тягла його до трави й уже не намагалася думати, чи вистачить сил до кінця.
На твердому ґрунті Соня впала поруч із ним. Кілька митей вона лише намагалася віддихатися, а потім злякалася його тиші. Стільки праці, стільки страху — невже все марно? Прихилившись вухом до грудей звіра, дівчинка завмерла. Під шерстю слабо й рівно билося серце. Вона слухала, все ще боячись, що встигла запізно. Але слабкі поштовхи повторювалися, і кожен із них потроху заспокоював її. Уже не треба було вдивлятися в нерухому морду, намагаючись вгадати відповідь: Соня чула, як тривало чуже життя. Отже, вона встигла. Він був живий, хоча зовні ніщо цього не виказувало…
