Життя без прикрас
На весіллі доньки я тримався біля колони. Було спекотно — 1 серпня, — а на мені єдиний костюм, який Наташа зранку двічі відпарювала. За довгим столом, поставленим літерою П і застеленим білими скатертинами, розмістилися сорок гостей. Грали музиканти, Олена сміялася з подружками. Я дивився на неї й уперше за багато років відчував: зайвий.
На святах я не знав, куди себе подіти. За тридцять чотири роки звик до тісноти й темряви, до місця, де від мене залежало хоч щось. Тут же залишалося тільки бажати доньці щастя.
Антон вів до нас людину, на яку чекали весь вечір. Гості за найближчими столами оберталися вслід високому кремезному чоловікові в темно-синьому костюмі; один навіть підвівся. На скронях у гостя акуратно сріблилася сивина, позаду тримався охоронець. Обличчя я спершу не розгледів: чоловік стояв спиною до мене, вітався з людьми. Зять усміхався йому так, як нікому іншому на цьому весіллі.
Потім гість обернувся й перевів запитальний погляд з мене на Антона. Той недбало махнув у мій бік, навіть голови не повернув — так говорять про меблі.
— А це так, пенсіонер, ніхто.
Уже простягаючи руку начальникові, Антон збирався провести його далі, туди, де сиділи поважніші гості. Це казав мій зять. На весіллі моєї доньки. У ресторані, половину рахунку якого я оплатив із заощаджень.
Але начальник залишився на місці. Він дивився на мене, і кров відпливала від його обличчя: спершу побіліло чоло, за ним щоки, потім губи. Ніби хтось вимкнув у ньому світло. Наймогутніша людина нашого міста стояла переді мною так, наче побачила небіжчика.
— Ви тут? — тихо промовив він.
Мене звати Петро Якович Пасічник, мені шістдесят три роки. Минулої осені я пішов на пенсію з посади командира гірничорятувального загону. До того тридцять чотири роки спускався під землю назустріч тим, хто звідти тікав. Надивився і на тих, хто помирав, і на наляканих, і на тих, хто брехав мені в обличчя, вкрите вугільним пилом. Але такої блідості в дорослого чоловіка ще не бачив.
Переді мною був Вадим Кирилович Орлов — генеральний директор компанії «Вугільний горизонт», власник чотирьох шахт. У місті про нього говорили упівголоса. Зараз його костюм за триста тисяч нічим не міг приховати того, що відбувалося з його обличчям.
Антон стояв між нами з келихом. Він іще нічого не зрозумів і далі ввічливо всміхався — молодий інженер перед своїм начальством.
— Вадиме Кириловичу, ви знаєте один одного?
Орлов не озвався. Ми дивилися один на одного. Так близько я не бачив його двадцять років. Тоді між нашими обличчями було тридцять сантиметрів, довкола стояли темрява й пил, а губи його ворушилися: «Не кидай мене, командире».
— Знайомі, — відповів я. — Давно.
Орлов потягнувся поставити келих на найближчий стіл. Рука здригнулася, скло дзенькнуло об тарілку. До Антона він повернувся, але дивився повз нього.
— Антоне Івановичу, вітаю вас. Вибачте, терміново треба їхати.
Гарячого ще не подавали. З нареченою Орлов не попрощався — відразу попрямував до виходу. Здоровезний охоронець у чорному костюмі поквапився слідом, щось кажучи на ходу в рукав. Грюкнули двері.
Тамада обірвав жарт на середині. За найближчими столами стихли розмови, хтось витягнув шию вслід тому, хто пішов. Антон повільно розвернувся до мене. Від колишньої усмішки нічого не залишилося.
— Що ви йому наговорили? — спитав він неголосно, але в голосі дзенькнув метал.
— Нічого. Ти ж стояв поруч, чув.
— Мій генеральний їде з мого весілля через десять хвилин після приїзду. Побачив вас, поставив келих — і поїхав. Петре Яковичу, я питаю: що у вас із ним?
Зятеві було двадцять вісім років. Високий, худий, вродливий, у синьому костюмі, з білою гвоздикою в петлиці. За цілий рік знайомства ми не обмінялися й двадцятьма словами. Він із першої зустрічі дивився на мене, наче на боржника. Тієї миті я вперше припустив: може, справді винен.
— Шахта між нами, Антоне. Іди до дружини. Не треба псувати їй цей день.
Він іще збирався щось сказати, але через залу вже бігла Олена. Білу сукню вона вибирала три місяці, фату їй вишила мати. Зараз я бачив передусім її налякані очі.
— Тату, що сталося? Чому Вадим Кирилович поїхав?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.