Під час паводка мати двох синів допомогла батькові з хворим немовлям, але невдовзі їй довелося захищати свій дім і дітей

Річка тієї ночі прийшла до Ірини без стуку. Увечері вона ще залишалася за городом: вода поблискувала в просвітах між яблунями, погойдуючи торішню траву. Старі в гирлі заспокоювали — крига вже пройшла, гребля стоїть, висока весняна вода тут не дивина. Ближче до півночі, однак, вітер змінився, і річка враз піднялася, наче в темряві хтось відчинив величезну браму. Перехлюпнувши через дорогу, вода дісталася до паркану, а невдовзі короткі важкі хвилі застукали по сходах.

Маленького Петрика Ірина влаштувала в кошику для білизни: якщо доведеться йти нагору, так його буде легше перенести. Сама не лягала, кожні десять хвилин повертаючись до вікна. За стіною крутився восьмирічний Максим. Він удавав, що спить, але мати знала, що жоден удар води об будинок не минає його уваги. Відтоді як човен із батьком зник за поворотом і більше не пристав до їхнього причалу, річка лякала хлопчика навіть улітку.

Серед ночі над водою на подвір’ї захиталося слабке жовте світло. На автомобільні фари воно не було схоже. Слідом щось глухо вдарилося, дерево заскреготало об хвіртку.

— Тут є хто-небудь? Допоможіть! Зі мною дитина!

З ліхтарем у руці Ірина вибігла в сіни, накинула стару куртку поверх нічної сорочки й відчинила двері. Ранкової стежки вже не було — на її місці рухалася чорна вода. Біля поручнів тулився невеликий моторний човен. Чоловік, що стояв у ньому, однією рукою тримав борт, другою притискав до себе згорток; вода сягала йому колін.

— Не наближайтеся до сходів! — крикнула Ірина. — Тут течія!

— Я тільки передам вам дитину. А сам потім піду.

Чоловік підвів голову. На вигляд йому було років тридцять вісім; до чола прилипло мокре волосся, губи були сині. Зі згортка долинув ледь чутний тоненький плач. Ірина знала цей звук: у дитини вже не залишалося сил кричати.

— Давайте дитину мені!

Ірина лягла животом на мокрі дошки й простягла руки. На секунду човен віднесло від ґанку. Чоловік ударився плечем об стовп, але згорток утримав над водою. Ще один ривок — і Ірина прийняла дитину. Під ковдрою виявилася зовсім маленька дівчинка: гаряча шкіра, сухі губи, часте дихання.

— Скільки їй?

— Чотири місяці. Ліза. З вечора температура. Я до районної лікарні плив, а біля старої коси мотор заглух. Сюди вже течією винесло.

— З немовлям у таку воду? Ви розумієте, що робите?

— Довше чекати я не міг.

Він узявся за мотузку, намагаючись закріпити човен, але неслухняні пальці не справлялися. Ірина сама прив’язала його до поручнів і звеліла чоловікові піднятися. Той похитав головою.

— З мене тече. Усю підлогу заллю.

— Зараз річка мені весь будинок заллє. Ідіть нагору.

На кухні Ірина зняла з дівчинки мокрий одяг, загорнула її в суху пелюшку, дала жарознижувальне й почала обтирати теплою водою. Для гостя знайшлася в скрині чужа картата сорочка. Він сидів на табуреті й стежив за її руками так, наче від кожного руху залежало, чи настане для нього завтра.

— А її мати де? — запитала Ірина, далі поглядаючи на годинник.

Відповіді довелося почекати.

— Померла. Після пологів.

Під підлогою пролунав гучний хрускіт. Будинок хитнуло, з буфета вилетіла чашка й розбилася. На кухню вбіг босий Максим, білий від страху. Чоловік підвівся з табурета, прислухався й швидко підійшов до стіни.

— Унизу ліворуч балка розійшлася. Підкладку вимиває водою. Посилиться течія — кут осяде.

— Як ви це визначили?

— Я човни будую, будинки на воді зводжу. Андрій мене звати.

Він подивився спершу на Лізу, потім на хлопчика, що тремтів.

— Допоможіть доньці протриматися до ранку, — промовив він неголосно й твердо. — А я втримаю ваш будинок. У річку йому піти не дам.

Ірина не повірила. Чоловічі обіцянки давно нічого для неї не важили, особливо сказані серед ночі людиною, якій більше нікуди податися. Через сорок хвилин жар у Лізи почав спадати. Андрій же, щойно відігрівшись, натягнув свою мокру куртку й вийшов.