Під час паводка мати двох синів допомогла батькові з хворим немовлям, але невдовзі їй довелося захищати свій дім і дітей

Під ранок дощ ослаб. Вище другої сходинки вода не піднялася; будинок устояв, хоча лівий кут опустився на кілька сантиметрів. Ліза спала в Ірини на руках і дихала рівно.

На кухню Андрій прийшов увесь у багнюці. Сів просто на підлогу біля печі й на кілька секунд заплющив очі. Руки в нього тремтіли.

— Лягайте відпочивати, — сказала Ірина.

— Тільки спочатку скажіть: із нею тепер усе добре?

— Поки все нормально. Уранці викличу районного педіатра. Не буде дороги — спробую зв’язатися з рятувальним катером.

— Дякую.

У цьому короткому слові було стільки, наче він віддавав Ірині останнє, що в нього залишилося.

У дверях затримався Максим. На незнайомця він дивився як маленький сторожовий пес — насторожено.

— Ти будинок справді полагодиш?

— За все відразу не візьмуся. Почну з кута, після нього — ґанок. А причал майже цілком доведеться ставити наново.

— Тато теж новий обіцяв.

Ірина різко обернулася, але син уже зник за дверима. Андрій не став розпитувати. Зняв із підвіконня мокру мотузку, заходився розплутувати вузол.

— Тоді треба зробити так, щоб удруге тебе не підвели.

При денному світлі стало видно, на що перетворилося подвір’я. Половина городу лежала під озером води, сарай стояв криво, між кущами смородини плавали дрова. Батьків причал тримався тепер на двох палях — третю віднесло. До центру села дороги не було: замість неї тяглася каламутна вода.

Андрій обстежив фундамент і на звороті аптечного бланка накреслив, як його укріпити. Без товстого бруса, залізних скоб, домкратів і двох дужих чоловіків роботу не зробити. З усього потрібного знайшлися лише іржавий домкрат від старої машини та сам Андрій.

— Покинути вас зараз я не можу, — сказала Ірина. — Але утримувати вас невідомо скільки теж не зможу. Двоє дітей, робота, їжі на тиждень. Ви мене розумієте?

— Розумію. Вода відійде, мотор можна буде запустити — піду.

— А те, що ви обіцяли?

— Від своїх слів не відмовляюся. Привезу інструмент і повернуся.

Ірина ледве стримала глузливу усмішку. Павло теж вирушав лише на день, обіцяючи повернутися з грошима, дошками, ліками, подарунком Максимові. Удома його потім бачили то через тиждень, то через місяць. Востаннє, два роки тому, він поцілував тритижневого Петрика й сказав, що їде домовлятися про роботу в іншому місті. Відтоді від нього надходили рідкі повідомлення. Перекази — ще рідше.

Чекати Ірина розучилася. Для чекання треба було залишити всередині вільне місце людині, яка могла так і не з’явитися. Вона заповнила його змінами у фельдшерському пункті, дітьми, городом, ремонтом, чужим жаром та уколами. Уміла сама впоратися з краном, розпалити піч сирими дровами, перенести шафу. Ніхто не помічав, що найбільше сил ішло на інше: знову й знову доводити, що без допомоги вона обійдеться.

Така самостійність могла викликати захоплення: людина все витримує, усе тягне сама. За цією силою ховалася давня угода із собою — ні від кого не залежати, щоб більше ніхто не підвів. Але захист від зради заважав і близькості. Знемогти від роботи було не так страшно, як прийняти допомогу: разом із нею з’являлася надія, а з надією поверталася вразливість.

До полудня з’явився зв’язок. Рятувальний катер обіцяли відправити не раніше вечора. У сусідньому районі евакуювали цілу вулицю. Ірина додзвонилася до педіатра, перелічила симптоми й отримала вказівки. Прокинувшись, Ліза жадібно випила суміш.

Андрій уперше усміхнувся. До цієї миті він здавався Ірині суворим, старшим за свої роки; усмішка змінила його обличчя, відкривши ямочку на щоці й добрі, втомлені очі.

— Із сумішшю ви розібралися? Правильно готуєте?

— Тепер уже так. Спочатку плутався. Сусідка на банці написала, скільки ложок класти, а потім усе змилося.

— Як же ви напис змили?

— Залишив банку біля ванни. І впустив туди.

Максим їв за столом кашу й тихенько пирхнув. Андрій глянув на нього.

— Трохи смішно, — сказав хлопчик.

— Тепер і мені смішно. А тоді сидів на підлозі й думав: гіршого за мене батька у світі немає.

— Мій тато й не знає, скільки там ложок.

Максим одразу насупився, наче виказав таємницю. Андрій не став ні сперечатися, ні втішати його.