Термінал міжнародних вильотів жив своїм звичним тривожним ритмом. Блискучою підлогою перекочувався гул сотень голосів, колеса валіз постукували на стиках плит, а оголошення про рейси розчинялися під високою стелею. Оксана сиділа за невеликим столиком і намагалася переконати себе, що попереду на неї чекає щасливий день. Довгоочікувана поїздка за кордон мала повернути в їхній шлюб те тепло, яке майже зникло за останні місяці.
Вона заздалегідь уявляла цю відпустку інакше: без дзвінків з офісу, термінових нарад і вечорів, коли чоловік був поруч лише тілом, подумки й далі живучи робочими клопотами. Навіть ранкова метушня здавалася Оксані приємною, бо вела їх до кількох днів наодинці. Вона поправила складки на одязі, подивилася на чоловіка й спробувала відшукати в його обличчі колишню близькість. Натомість побачила звичну відстороненість людини, для якої папери, що лежали перед ним, були важливіші за початок спільної подорожі.
Майже десять років спільного життя раніше здавалися їй надійним підґрунтям, але останнім часом чоловік дедалі частіше затримувався в офісі, відповідав невпопад і посилався на нескінченну зайнятість. Оксана не хотіла влаштовувати сцену й вимагати пояснень: їй хотілося вірити, що кілька днів далеко від роботи допоможуть їм знову почути одне одного. Однак уже в аеропорту біля їхнього столика з’явилася жінка, сама присутність якої зіпсувала Оксані настрій. Яна, особиста секретарка Богдана, приїхала раннього ранку з товстою текою документів.
За її словами, папери стосувалися термінової угоди й потребували підпису керівника до вильоту. Пояснення звучало непереконливо: документи можна було надіслати в електронному вигляді, а доставити оригінали міг будь-який співробітник. І все ж Оксана промовчала, не бажаючи починати відпустку з підозр і роздратування. Вона спостерігала, як Яна схиляється до Богдана, м’яко усміхається й пальцем позначає потрібні рядки, а він киває їй із тією зосередженою довірливістю, якої давно не виявляв удома.
Їхні жести окремо могли здатися невинними, але разом видавали надто добре знайому близькість. Яна без запрошення схилялася до Богдана, він не відсувався, коли її плече майже торкалося його руки, а короткі погляди між ними тривали трохи довше, ніж вимагало обговорення угоди. Оксана вмовляла себе не перетворювати тривогу на звинувачення без доказів. Та відчуття, що вона опинилася зайвою біля власного чоловіка, не зникало й робило повітря навколо столика важким.
Неприємне відчуття ставало дедалі сильнішим, і Оксана вирішила ненадовго відійти. Вона торкнулася плеча чоловіка, сказала, що прямує до дамської кімнати, і не отримала у відповідь нічого, крім розсіяного кивка. Богдан уже знову дивився в папери, які тримала Яна. Оксана неквапливо пройшла повз кафе й магазини, намагаючись не зважати на тягар, що з’явився всередині…
