— Відкривай сумку, Маріє. Просто зараз.
Олег Мельник стояв посеред зоосалону так, ніби перед ним була не адміністраторка з червоними від безсонної ночі очима, а спіймана на гарячому злодійка. За скляними дверима юрмилися ранкові клієнти: жінка з пуделем на руках, літній чоловік із мопсом, кур’єр із коробкою кормів. Усі дивилися на Машу.
У неї вмить пересохло в роті.
— Що відбувається? — спитала вона, хоча вже відчувала, як під ребрами піднімається липкий холод.
— Не вдавай, — Олег кинув на стійку роздрукований аркуш. — Учора ввечері з кабінету зникли гроші. І цуценя клієнтки. П’ятдесят вісім тисяч готівкою і породистий шпіц. Ти закривала зміну останньою.
Лєна, друга адміністраторка, стояла біля стелажа з шампунями й не підводила очей. Зазвичай вона перша шепотіла Маші: «Тримайся, він сьогодні злий», перша ставила їй чай, коли в Маші починала боліти голова. Тепер Лєна тримала в руках папку із записами й стискала її так міцно, що побіліли кісточки пальців.
— Цуценя не зникало, — Маша насилу проковтнула клубок у горлі. — Його викинули.
У салоні стало тихо. Навіть пудель перестав скиглити.
Із кабінету вийшла Світлана Савчук — клієнтка, яка вчора влаштувала скандал через цуценя. У неї були бездоганні нігті, важкі сережки й обличчя людини, звиклої, що світ підлаштовується під її настрій.
— Ви чуєте? — вона всміхнулася. — Уже й вигадує. Я залишила цуценя на перетримку до ранку, поки мені готували документи. А ця жінка вкрала його.
— Ви вчора самі сказали, що він потворний, — видихнула Маша. — Ви сказали: «Я з таким додому не поїду». Ваша донька плакала. Ви…
