Життя без прикрас— Моя донька тут ні до чого, — різко перебила Світлана.
Поруч із нею стояла дівчинка років чотирнадцяти, тонка, бліда, з телефоном у руках. Вона сіпнулася, коли Маша подивилася на неї, і відразу опустила очі.
Олег ступив ближче.
— Сумку.
Маша повільно розстебнула свій старий рюкзак. Дістала контейнер із гречкою, пачку вологих серветок, шкільний пенал сина, інгалятор Артема, який вона за звичкою тягала з собою. Руки тремтіли так сильно, що кришка контейнера стукнула об стійку.
— Грошей немає, — сказав кур’єр позаду, ніби мав право підбити підсумок.
Хтось тихо хмикнув.
Маша відчула, як у неї запалали вуха. Хотілося закричати, що вчора вона знайшла цуценя за контейнерами, у бежевій переносці, мокре, тремтяче, з такими очима, ніби воно вже зрозуміло: його не просто не люблять — його вирішили стерти з життя, як помилку в чеку. Але голос зник.
Учора після закриття вона виносила сміття через задні двері. У провулку мрячив дрібний дощ, пахло мокрим картоном і хлоркою з підсобки. Тоді вона почула жіночий голос:
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.