Олег відповідав тихо, вмовляючи. Потім рипнули дверцята машини.
— Заберіть його, — сказав хтось чоловічим голосом.
— Сам забирай, — кинула Світлана. — Мені соромно з ним додому заходити. Донька хотіла гарного, для фотографій, а не це. Викиньте куди хочете.
Маша тоді застигла з пакетом сміття в руці. Під навісом, біля контейнера, стояла бежево-коричнева переноска. Зсередини долинало тонке, майже нечутне скавчання. Вона розстебнула блискавку й побачила крихітне коричневе цуценя з величезними темними очима. Воно тремтіло всім тілом, але навіть не спробувало вибратися. Тільки кліпнуло, ніби боялося, що й за це його покарають.
Маша притисла переноску до грудей і прошепотіла:
— Ну що ти, маленький… живий же.
Удома Артем назвав його Бубликом — за круглий шоколадний ніс. Вони закутали цуценя в старий шарф, поставили поруч блюдце з теплою водою. Бублик довго не пив. Тільки лежав, уткнувшись мордочкою в тканину, і здригався щоразу, коли в під’їзді грюкали двері.
А вранці Машу назвали злодійкою.
— Від сьогодні ти звільнена, — сказав Олег. — Зарплату отримаєш після перевірки. І краще поверни гроші сама. По-доброму.
— Я нічого не брала.
— Це поліція вирішить.
Слово «поліція» вдарило її сильніше за ляпас. Вона подумала про Артема, про орендовану кімнату, про господиню квартири, яка й так бурчала через затримку оплати. Про шкільну форму, з якої син виріс за літо. Про ліки, які треба було купити до п’ятниці.
— Олеже, ти ж знаєш мене три роки, — сказала вона тихо. — Я ніколи…
