Життя без прикрасОлег відповідав тихо, вмовляючи. Потім рипнули дверцята машини.
— Заберіть його, — сказав хтось чоловічим голосом.
— Сам забирай, — кинула Світлана. — Мені соромно з ним додому заходити. Донька хотіла гарного, для фотографій, а не це. Викиньте куди хочете.
Маша тоді застигла з пакетом сміття в руці. Під навісом, біля контейнера, стояла бежево-коричнева переноска. Зсередини долинало тонке, майже нечутне скавчання. Вона розстебнула блискавку й побачила крихітне коричневе цуценя з величезними темними очима. Воно тремтіло всім тілом, але навіть не спробувало вибратися. Тільки кліпнуло, ніби боялося, що й за це його покарають.
Маша притисла переноску до грудей і прошепотіла:
— Ну що ти, маленький… живий же.
Удома Артем назвав його Бубликом — за круглий шоколадний ніс. Вони закутали цуценя в старий шарф, поставили поруч блюдце з теплою водою. Бублик довго не пив. Тільки лежав, уткнувшись мордочкою в тканину, і здригався щоразу, коли в під’їзді грюкали двері.
А вранці Машу назвали злодійкою.
— Від сьогодні ти звільнена, — сказав Олег. — Зарплату отримаєш після перевірки. І краще поверни гроші сама. По-доброму.
— Я нічого не брала.
— Це поліція вирішить.
Слово «поліція» вдарило її сильніше за ляпас. Вона подумала про Артема, про орендовану кімнату, про господиню квартири, яка й так бурчала через затримку оплати. Про шкільну форму, з якої син виріс за літо. Про ліки, які треба було купити до п’ятниці.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.