Різкий металевий клац прорізав шум дощу й змусив Остапа Мироновича Коваленка зупинитися посеред стежки. Так не ламалася під ногою суха гілка і не зіштовхувалися на вітрі сучки. Цей звук був надто короткий, важкий і правильний — ніби десь у хащі зімкнулися сталеві щелепи.
Слідом долинув протяжний стогін. Він був слабкий, майже поглинутий мокрим лісом, але в ньому чулося стільки усвідомленого болю, що в старого інспектора звело щелепи. Миронич завмер біля вкритого мохом валуна й прислухався. Від світанку небо не прояснювалося ані на хвилину. Вода стікала по сосновій корі, важко падала з хвої й дробово тарабанила по капюшону поношеної штормівки.
За чотири десятиліття в лісовій службі він вивчив голоси тутешніх мешканців краще за людські. Поранений лось ревів інакше, кабан верещав грубіше, а лисиця, що потрапила в петлю, заходилася різким, пронизливим криком. Тепер же в сірій глибині ялинника страждала інша істота — сильна, терпляча й уже майже позбавлена надії.
Миронич повільно підвівся, взяв двостволку напоготові й зійшов зі стежки. Чоботи провалювалися в розмоклу підстилку, повітря пахло мокрою землею, озоном і чимось ледь вловимим, тривожним. Він рухався безшумно, вибираючи місця між корінням і ступаючи туди, де хвоя не могла хруснути.
Чужі з’явилися на його ділянці не сьогодні. Тижнем раніше Данило, молодий стажер, показав знімок із фотопастки: біля покинутої просіки майнув бік дорогого позашляховика. Хлопець вирішив, що заблукали мандрівники, однак Миронич лише стиснув губи. У цю пору року в таку глушину не їхали ні по гриби, ні по ягоди. Людям на подібних машинах зазвичай було потрібно те, чого вони не хотіли показувати стороннім.
Стогін повторився й урвався хрипом. Інспектор вийшов до невеликого яру, густо зарослого молодими ялинами. Під вивернутим корінням поваленої сосни металося темне тіло, а поруч лежало інше — велике й нерухоме. Дощова завіса заважала розгледіти подробиці, і Миронич обережно наблизився до краю.
Унизу билася вовчиця. Її передню лапу тримав важкий саморобний капкан, прикутий ланцюгом до товстого кореня. Звір уже майже вичерпав сили: голова то піднімалася, то падала в багнюку, з грудей виривалося тихе сипле скавчання. Поруч, притулившись боком до її мокрої шерсті, лежав величезний вовк із сріблястою сивиною на загривку.
Миронич упізнав його. Кілька років він помічав сліди цього звіра в найдальших кварталах і подумки називав Сивим. Вожак не намагався звільнити самицю й не йшов, хоча людський запах напевно вловив задовго до появи інспектора. Він залишався біля неї, ніби вирішив зустріти тут усе, що мало статися.
Старий підняв рушницю. Пам’ять миттю повернула сніжну ніч, коли зграя потягла його собаку Зорю. Тоді він довго йшов по сліду, знаходячи на насті клапті знайомої шерсті, і відтоді ставився до вовків без жалю. Тепер досить було двох пострілів, щоб припинити страждання самиці й убезпечити себе.
Сивий підвів голову. Жовті очі зустрілися з людськими, але в них не було ні виклику, ні голодної злості. Виснажений вожак дивився з безпросвітним відчаєм, і цей погляд зупинив палець Миронича на спуску. Тоді з-під коріння почувся тонкий писк.
У неглибокому гнізді, вистеленому травою, копошилися троє новонароджених вовченят. Вони тикалися сліпими мордочками в холонучий бік матері, шукали молока й тепла, але знаходили лише слабке тремтіння. Тоді інспектор зрозумів, чому вожак не пішов. Поки вовчиця згасала, він охороняв її й малят від будь-якого звіра, а тепер залишився перед найнебезпечнішим хижаком — людиною.
Стволи повільно опустилися. Миронич поставив рушницю біля дерева й показав порожні долоні. Сивий одразу ж схопився, закрив собою лігво й вишкірився. Низьке гарчання прокотилося яром, але старий зробив ще один обережний крок униз.
— Спокійно, сірий, — хрипко промовив він. — Не до них іду. Їй допомогти треба.
Вовк не розумів слів, зате бачив напрямок погляду й рух рук. Він не нападав, але все його тіло перетворилося на туго стиснуту пружину. Миронич подивився на сталеві дуги. Без лома чи монтування розтиснути такий механізм було майже неможливо, а потрібні інструменти лишилися в сторожці, до якої по розкислому лісі йти не менше двох годин.
У вовчиці цих годин не було. З кожним вдихом її ребра рухалися слабше, а мокрі вовченята швидко втрачали тепло. Миронич намагався придумати, як наблизитися, коли з боку старої просіки долинув хрускіт гілля. Потім почулися два чоловічі голоси. Хтось упевнено йшов просто до яру…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
