Миронич одним рухом підхопив двостволку, ковзнув за повалену ялину й притиснувся до сирої кори. Голоси наближалися з того боку, де починалася покинута просіка. Один звучав низько й тривожно, другий — різко, нетерпляче й ліниво, як у людини, звиклої розпоряджатися іншими.
Сивий теж почув людей. Гарчання обірвалося. Вовк витягнув шию, втягнув повітря й позадкував до гнізда. Вуха притислися до голови, лапи вперлися в землю. З того, як звір напружився, інспектор зрозумів: цей запах йому вже знайомий. Так пахли ті, хто приніс капкан, кров і біль.
— За зимову шкуру дадуть добру суму, — долинуло з-за ялин. — А якщо самиця попалася й щенята поруч, вважай, пощастило вдвічі.
За кілька секунд між стовбурами з’явилися двоє. Першим ішов кремезний чоловік у дорогому непромокальному спорядженні. Карабін висів у нього на плечі, а гілки він відводив стволом, ніби весь ліс належав йому. Доглянуті руки, чисті черевики й самовпевнена хода виказували приїжджого. Миронич одразу впізнав людей такого штибу: для них хаща була тиром, здобич — товаром, а чуже життя — частиною розваги.
Позаду плентався Гнат Степанович Бондар, якого в селищі звали Степаничем. Після закриття пилорами він лишився без постійної роботи, почав випивати й перебивався випадковими заробітками. Під час зустрічей зі старим інспектором незмінно вітався, але відводив очі. Тепер причина цієї метушливої винуватості стала ясною.
— Романе, давай повернемося, — попросив Степанич. — Злива сліди не відразу змиє. А якщо Миронич обхід робить?
Приїжджий зупинився й зневажливо подивився на супутника.
— Ти старого з древньою двостволкою боїшся? Він тут раз на тиждень з’являється, якщо спину не прихопить. За пару годин нас уже не буде. Не хочеш свою частку — можеш іти.
Степанич втягнув голову в комір і промовчав. Гроші йому були потрібні, і Роман це знав. Миронич бачив перед собою не жорстоку людину, а слабку, що потрапила в пастку власної нужди. Така пастка не мала залізних зубів, але тримала часом міцніше за капкан.
Вони вийшли до яру. Роман першим заглянув униз, і його дихання відразу стало частим, жадібним.
— Подивися, що нам дісталося. Самиця ще жива, поруч материй самець, а під корінням пищать щенята.
Степанич обережно наблизився й відсахнувся, побачивши Сивого.
— Здоровенний. Може, не поліземо? Одного пострілу мало буде.
— Спершу покладу його, потім доб’ю самицю. Шкури продамо, а щенят заберемо живими. За таких теж платять — беруть для натаскування собак.
Від цих слів Миронича занудило. Колись він бачив у дворі, схованому за високим парканом, як на прив’язаного лисеня випускали бійцівських псів. Він викликав поліцію, дав свідчення й зібрав усе, що міг, але за місяць справу закрили через брак доказів. Спогад про безпорадного звірка й досі пік його зсередини.
На дні яру тонко запищало одне з вовченят. Роман усміхнувся, ніби почув дзвін грошей, а Степанич відвів погляд. Миронич бачив кожен їхній рух крізь мокре гілля. Один уже подумки ділив майбутній прибуток, другий розумів, що збирається зробити, але не знаходив сили відмовитися. Саме поєднання жадібності й слабкості робило обох особливо небезпечними: перший не знав міри, другий погоджувався на все, аби рішення ухвалював хтось інший.
Роман зняв карабін, пересмикнув затвор і почав спускатися. Сивий став над вовчицею. Верхня губа піднялася, відкриваючи ікла, а з грудей вирвався глухий рокіт. Це вже не було попередженням. Вожак збирався кинутися, навіть знаючи, що не переживе пострілу.
Миронич перебирал варіанти. Проти нього двоє озброєних чоловіків. У Романа карабін, у Степанича стара одностволка. Він міг першим натиснути на спуск і, можливо, мав для цього достатньо підстав, однак за всі роки служби жодного разу не стріляв у людину. Виганяв порушників, складав протоколи, погрожував, одного разу бився, але не переходив цієї межі.
Карабін піднявся. Перехрестя прицілу поповзло до голови вовка. Миронич випростався за поваленою ялиною, вийшов на відкрите місце й спрямував двостволку в груди Романа.
— Не рухатися! Зброю кинути!
Приїжджий різко обернувся й ледь не послизнувся на глині. Ствол карабіна метнувся вгору. На одну нескінченну мить чорний отвір дивився Мироничу просто в обличчя, а збілілий палець лежав на спуску…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
