Ніна увійшла до кімнати сина, зупинилася на порозі, повільно озирнулася, зітхнула й ледь помітно всміхнулася.
— Приберу я в тебе трохи, Мишуню. Може, приберу щось зайве… П’ять років минуло, синочку. П’ять років без тебе.
П’ять років тому її син Михайло загинув. І лише тепер Ніна наважилася розібрати його речі, до яких увесь цей час майже не торкалася.
У кімнаті все залишалося таким, яким було за його життя. Навіть тепер рука не підіймалася порушити той лад, який колись установив Миша. Але Ніна все ж зняла з полиці стос книжок і зошитів, переклала їх на стіл і почала обережно перебирати. З-під обкладинок раптом вислизнула яскрава листівка. Напевно, син колись приготував її до якогось свята, що давно лишилося в минулому.
Ніна перевернула листівку й прочитала знайомий почерк: «Мамочко, я тебе люблю».
Її хитнуло. Біль, який за п’ять років так і не став слабшим, знову обпік серце. Жінка прихилилася до стіни, але ноги перестали тримати. Вона повільно сповзла на підлогу.
Їй знову захотілося закричати так, як тоді: «Ні, цього не може бути!» Але Ніна вже знала: крик нічого не змінить і не виштовхне назовні той біль, що назавжди оселився всередині. Її синові, красивому, здоровому, світлому хлопчикові, тоді щойно виповнилося шістнадцять. Попереду в нього мало бути ціле життя — довге, щасливе, сповнене любові, перемог і вдач.
У цьому була певна вона, його мати. І не лише вона. Мишу любили всі. Але не сталося. Не доля? Чи, навпаки, доля? Віддихавшись після нового нападу горя, Ніна знову озирнулася довкола.
«Я ніколи не побачу тебе дорослим. Тобі ж уже був би двадцять один. Може, тут усе давно стало б іншим. Може, ти вже поїхав би з дому, почав своє життя. Але ні. Ця кімната застигла назавжди. Ти ніколи не одружишся. У мене не буде онуків. Нічого більше не буде. Ти пішов і не повернувся. А разом із тобою зупинився і мій час».
Пам’ять, жорстока й безжальна, знову повернула Ніну в той день — останній день, останні години поруч із сином. Миша збирався з однокласниками в похід. Він ходив до туристичного гуртка, і раніше вони часто влаштовували виїзди, зльоти, невеликі маршрути. Завжди все минало спокійно. Але цього разу хлопці йшли далеко й надовго. Два тижні — для Ніни це було забагато.
Вона допомагала синові складати рюкзак, а в грудях не вщухала тривога. Лякати його своїми передчуттями не хотілося, тому вона намагалася говорити про просте:
— Шкарпетки запасні поклади.
— Мамо, навіщо?
— А якщо ці промокнуть?
— Вони місця майже не займуть, зате не застудишся. Аптечку взяв? Молодець.
— Мамо, я ж не вперше йду. Чого ти так переживаєш? — намагався заспокоїти її Миша.
Ніна відчувала: він щосили стримує роздратування.
— Але так надовго — вперше. Повір, мами твоїх друзів зараз так само хвилюються.
— І зовсім дарма. Мені навіть страшно уявити, що буде, коли мене до армії заберуть.
— Ох, вирішив мене остаточно добити. Хоч про це поки не говори. Про армію будемо переживати, коли час прийде. А Павло Ігорович із вами йде?
— Звісно. Він же наш керівник. Мамо, ну будь ласка, не хвилюйся. За два тижні повернуся, і сама з себе сміятимешся.
— Нервові клітини вже не повернуться.
— Чи ти хочеш, щоб я не пішов? Сказати хлопцям, що мама не пустила?
— Дуже хочу. Але знаю, що ти не зробиш цього навіть заради моїх нервових клітин, — спробувала пожартувати Ніна.
Це був останній день, коли вона жартувала. Після нього сміятися їй більше не довелося.
Цілий тиждень вона намагалася заглушити тривогу. І майже змогла. У сина все було добре. Ну от, значить, усе нормально. Залишилося всього сім днів. А раптом вони повернуться раніше? Хоч на день. Може, гроші закінчаться, продукти добігатимуть кінця… Ні, хай нічого такого не станеться. Хай усе йде за планом. Що їй дасть один зайвий день? Нічого. Головне, щоб Миша був живий, здоровий, задоволений і щасливий.
Тоді Ніна ще вважалася заміжньою. Саме вважалася. У паспорті був штамп, удома жив чоловік — батько її сина. Але як сім’я вони закінчилися за кілька років до трагедії. Згадувати ту історію їй не хотілося. Вона пережила крах особистого життя й воліла поховати це в пам’яті.
Про розлучення вони говорили не раз. Спочатку чоловікові з якихось причин було незручно розлучатися. А коли, приблизно за рік до загибелі Миші, він знову завів про це мову, вже Ніна попросила:
— Так уже терміново стало? Давай дамо синові спокійно закінчити школу.
— Та не терміново. Просто скільки це можна тягнути? Він же не маленький, усе чудово розуміє. Втім, я не проти почекати.
Миша, звісно, розумів, що між батьками все не так, як має бути. Але жили вони тихо, без скандалів, майже по-дружньому. Квартира була двокімнатна. Роз’їхатися не було куди. У кімнаті з’явилася ширма: на ніч колишнє вже майже подружжя розділяло нею простір, а вдень ховало за шафу.
Ілюзія звичайної сім’ї зберігалася. Обоє вважали, що цього досить. Може, так думав і Миша. Батько вдома, просто багато працює, іноді затримується ночами. Що тут особливого?
Тієї страшної ночі, на початку другого тижня походу, чоловік знову не ночував удома. Увечері Ніна розмовляла з сином телефоном. У нього все було добре. Його бадьорий, веселий голос заспокоїв її, але, як завжди, ненадовго.
Лягаючи спати, вона все одно думала, як там її хлопчик у наметі, в лісі. Навіть якщо небезпеки немає — холодно, сиро, комарі, мало що.
«Якщо я захочу хвилюватися, мене вже ніщо не зупинить», — із гіркою усмішкою подумала Ніна, намагаючись заспокоїти себе.
Не вийшло. Але втома взяла своє, і вона заснула. А під ранок прокинулася ніби від поштовху, різко сіла в ліжку й перелякано скрикнула:
