Матвій Андрійович стояв у невеличкій сільській церкві, низько згорбившись, ніби на його плечі разом лягло все прожите життя. У руках він міцно стискав дві тонкі поминальні свічки. Губи старого ледь помітно ворушилися, наче він шепотів молитву без голосу, а по червоному, змученому обличчю повільно стікали сльози.
— Матвію Андрійовичу, — неголосно покликав його Степко, який допомагав при храмі. — Прийміть мої співчуття. Велике у вас горе.
Він знітився, ніби не наважуючись продовжити, але все ж обережно спитав:
— А чому ви ставите дві свічки за упокій?
— Одна за Ксюшу, внученьку мою, — майже беззвучно відповів старий. — А друга… за мене.
— Як це за вас? — розгубився Степан. — Ви ж живі.
— Живий, — гірко всміхнувся Матвій Андрійович. — Поки живий. Тільки ж оце саме «поки» може обірватися будь-якої миті. Прощавай.
Він повільно обернувся і, важко переставляючи ноги, побрів до виходу.
Наступного дня мали ховати онуку. Справ залишалося стільки, що й дужий молодий чоловік насилу б упорався, а Матвій Андрійович і без того ледве тримався на ногах. Шістнадцятирічна Ксенія була останньою рідною людиною, яка ще пов’язувала його з цим життям. Тепер і її в нього забрала доля.
Усіх він утратив. Дружина, Агафія, пішла з життя майже десять років тому — серце не витримало. Потім загинув син Роман: розбився в аварії.
Невістка Марина старого знати не хотіла, та й Матвій Андрійович ніколи не мав до неї особливої теплоти. Міська, розпещена, звикла до красивого життя, вона любила гроші — особливо ті, що діставалися не її працею. Працювати не квапилася, а Роман тоді добре піднімався на своїй справі, от і тягнув на собі всю сім’ю.
Після загибелі Романа Марина почала пити. Так розповідала Ксюша, коли приїздила до діда. Та й у селищі люди шепотілися про те саме. А людський поговір, як відомо, рідко виникає зовсім на порожньому місці.
Ксюша була єдиною, хто хоч інколи навідував старого. Два-три рази на рік приїздила з міста в його тихе селище, допомагала по господарству, слухала його розповіді, сміялася так дзвінко, що в старій хаті ніби ставало світліше. От і тепер приїхала. Як виявилося, востаннє.
Дівчинка була юна, тендітна, а серце в неї з дитинства було слабке. Три дні тому вона пішла за околицю, до річки, і не повернулася. Схаменулися запізно. Знайшли Ксенію на березі — уже без дихання.
Сказали: раптова зупинка серця. Швидка приїхала швидко, лікарі старалися, робили все, що могли, але врятувати дівчинку не вдалося. Вона пішла туди, звідки не повертаються.
Від тієї миті Матвій Андрійович не знав ні сну, ні спокою. Він зрозумів, що такого удару навряд чи витримає. Усередині в нього ніби все перегоріло, вичерпалося, осипалося в попіл.
— Для чого мені тепер триматися? — думав він, сидячи в порожній хаті. — Ксюшу поховаю… а далі вже як Бог дасть.
Він прожив сімдесят п’ять років. У селищі його знали й поважали: колишній міліцейський інспектор, людина сувора, але справедлива. Не залишать його без догляду, думав він. Проведуть по-людськи, якщо настане час.
Із похороном Ксенії обіцяли допомогти сусідки, та й добрі люди в селі не відвернулися. Майже всі свої заощадження Матвій Андрійович віддав на прощання з онукою, залишивши лише крихти на найнеобхідніше. А спека стояла така, що повітря здавалося густим і важким, ніби його можна було різати ножем.
Від задухи в старого паморочилося в голові. Здавалося, ще трохи — і скроні розірве від болю. Він вирішив лягти раніше, щоб хоч якось витримати завтрашній страшний день — день останнього прощання з Ксюшею.
Чи то спека його доконала, чи душевний біль став нестерпним, тільки вночі Матвію Андрійовичу наснився дивний сон. Уві сні до нього з’явився син Роман. Стояв перед ним, як живий, — молодий, серйозний, з тим самим поглядом, який старий пам’ятав із дитинства.
— Здрастуй, тату.
— Здрастуй, сину, — прошепотів Матвій Андрійович.
Побачивши Романа, він відчув, як серце стиснулося від туги й надії.
— Ти по мене прийшов, сину?
