— Ні, тату, — винувато відповів Роман. — Тобі ще одну земну справу треба завершити. У тебе онука є. Знайди її.
— Що ти кажеш, Романе? — розгубився старий. — Померла Ксюша. Не вберіг я її. Хіба ти звідти не бачиш?
Роман повільно похитав головою.
— Ні, тату. Не твоя це онука…
І тієї ж миті він зник у густій, непроглядній темряві, ніби його ніколи й не було. Скільки Матвій Андрійович не кликав сина, той більше не озвався. Морок став щільною стіною між ними.
Старий прокинувся від власного крику. Сорочка липла до тіла, обличчя було мокре від холодного поту.
— Нечисте якесь наслання, Господи прости, — пробурмотів він, хрестячись тремтячою рукою. — Як це Ксюша не моя онука? Моя вона. Моя, і край.
Він вирішив, що страшний сон народився від горя, спеки й хворої голови.
Випив таблетку і знову провалився у важкий, тривожний сон. Уранці почався дощ — дрібний, сірий, нудний. Він не припинявся ні на хвилину, ніби сама земля оплакувала покійну Ксенію.
Такий самий дощ ішов і в душі Матвія Андрійовича. Після відспівування в церкві похоронна процесія рушила до сільського кладовища. Місцеві жінки, ніби змовившись, завели протяжний, тягучий плач.
Старий тримався з останніх сил. Він зігнувся під тягарем горя, рідке сиве волосся тріпав сирий вітер, а зморшкуваті руки дрібно й безпорадно тремтіли. Матвій Андрійович ніяк не міг повірити, що ось-ось настануть останні миті, коли Ксюша ще буде поруч із ним — тут, на цій землі.
Ще трохи — і труну опустять у могилу. Потім земля сховає її назавжди. Серце старого забилося перелякано й часто, мов спійманий птах. Він не витримав і хрипко, майже розпачливо промовив:
— Відкрийте труну…
